Уперше я зустрівся з професором В.М.Івановим у 1934 році, коли почав слухати його лекції на кафедрі факультетської терапії Київського медичного інституту, яку тоді очолював академік М.Д.Стражеско. Лекції Вадима Миколайовича відрізнялися від лекцій Миколи Дмитровича. Якщо останній основну увагу приділяв історії питання та диференціальній діагностиці симптомів та синдромів (розбір одного хворого міг тривати 2–3 лекції), то для першого основним змістом теми був розгорнутий клінічний діагноз та лікування. Лекції засвоювалися важко, і я, як і багато студентів, намагався їх записати. Дуже дисциплінувала нас присутність на лекції викладачів кафедри і практичних лікарів. Записи лекцій В.М.Іванова та М.Д.Стражеска в подальшому дуже допомагали мені в практичній роботі.

Багато давала також робота у науковому студентському гуртку при кафедрі, що дозволяла, зокрема, бути присутнім на вечірніх обходах професорів і доцентів, які тоді часто практикувалися. Очевидно, Вадим Миколайович помітив мою зацікавленість клінікою внутрішніх хвороб, розпитав доцентів та асистентів, які займалися з нашою групою під час проходження курсу пропедевтичної та факультетської терапевтичної клініки (це були доценти Е.Е.Кристер, В.Х.Василенко, О.А.Айзенберг та ін.), і тому, коли у березні 1936 року я закінчив з відзнакою інститут і був рекомендований на наукову роботу, він запропонував мені місце аспіранта у факультетській терапевтичній клініці 2-го Київського медичного інституту, яку він у той час очолював.

Базою клініки з 1934 року була Київська лікарня для обслуговування водників. З цією лікарнею протягом понад 24 роки була пов’язана лікарська, педагогічна та наукова робота В.М.Іванова. Ця лікарня була основною базою усіх клінік Київського медичного інституту, якими він керував (з 1944 по 1951 рік – кафедра терапії санітарно-гігієнічного факультету, з 1951 по 1958 рік – кафедра госпітальної терапевтичної клініки, з 1958 до 15.01.1962 року – кафедра факультетської терапевтичної клініки, а з 1953 року також відділу Інституту клінічної фізіології ім. академіка О.О.Богомольця), причому, згідно з наказом МОЗ УРСР, весь персонал, який працював з В.М.Івановим на попередній кафедрі переводився на наступну кафедру, керівництво якою йому доручали. Тому зараз клініці присвоєно ім’я академіка В.М.Іванова. Лікарню водників було побудовано в 1914 році лютеранською громадою м.Києва, і першою її назвою була «Євангелічна». З перших днів своєї роботи Вадим Миколайович дбав, щоб співробітники лікарні та клініки становили єдиний колектив, який би керувався гаслом його вчителя, академіка Ф.Г.Яновського «бути якнайближче до хворого». Впровадженню в життя цього гасла дуже сприяло те, що серед персоналу лікарні було багато медичних сестер-черниць закритого в 1923 р. Покровського монастиря-лікарні, в якому ідеї «добрих справ», зокрема, допомоги хворим людям були провідними. Організація роботи в лікарні та клініці була досить незвичайною. Всі співробітники своєчасно з’являлися на роботу і на чергування, але ніхто не знав, коли він піде додому. Річ у тім, що у професора В.М.Іванова не було чіткого графіку роботи в клініці. Це пояснювалося його великою консультативною роботою в різних установах охорони здоров’я м.Києва, в тому числі у IV управлінні МОЗ УРСР. Крім того, багато часу забирали у нього господарські справи: він мусив опікуватися добудовою нових корпусів лікарні, бо старий корпус був для клініки замалий, створенням сучасної лабораторно-інструментальної бази, аудиторій та учбових кімнат. Тому обхід пацієнтів часто розпочинався о 14–15 годині, а закінчувався о 17–18 годині і пізніше. Але ці пізні обходи були для нас, молодих лікарів прекрасною клінічною школою. Вадим Миколайович вимагав, щоб лікар доповідав йому хворого, не заглядаючи до історії хвороби, і не лише добре знав результати лабораторних та інструментальних досліджень, що їх зробили пацієнту, але міг також обгрунтувати їх доцільність та значення для діагностики, лікування і прогнозу. Вражали не тільки досконале володіння професором фізикальними, лабораторними та рентгенологічними методами дослідження (останнім він володів не гірше, ніж спеціаліст-рентгенолог), але й глибина клінічного мислення, що дозволяло йому поставити вірний діагноз у найскладніших випадках. Але досконала діагностика, якої він вимагав і від усіх співробітників клініки, була лише засобом для призначення правильного лікування. У той час вибір засобів медикаментозного лiкування не був такий широкий, як зараз, і тому велику увагу він приділяв фізіотерапії, дієтотерапії та курортному лікуванню. Усі ці призначення Вадим Миколайович часто нам диктував. Цей метод ми добре засвоїли, даючи складним хворим, особливо старечого віку, письмові рекомендації щодо режиму та лікування.

В.М.Іванов мріяв створити на базі лікарні науково-дослідний інститут терапії. Тому будівництву нових корпусів лікарні він приділяв велику увагу, вдаючись в деталі обладнання, збереження вихідного готико-романського стилю лікарні, організації відпочинку хворих, створення для цього умов як у приміщенні лікарні, так і у дворі. Іноді він у цьому відношенні доходив до крайнощів. Так, не без його впливу при обладнанні новобудівель та двору лікарні було захоплено частину землі сусідньої університетської обсерваторії, що викликало протести та обвинувачення головного лікаря лікарні Г.Є.Ромбульта у незаконних діях і появу в газеті «Вечірній Київ» фельєтона відомого українського письменника Остапа Вишні під назвою «Ромбультів Меридіан».

У формуванні В.М.Іванова як видатного лікаря та клініциста велика роль належить його батькам та вчителям. Він народився у м.Маріуполі у квітні 1892 року в сім’ї священика бідної парафії, який своїми прогресивними поглядами, гуманізмом, добротою заслужив любов і повагу населення міста. З 1911 по 1916 рік Вадим Миколайович навчався на медичному факультеті Київського університету. У той час очолювали кафедри і читали лекції на цьому факультеті багато вчених зі світовим ім’ям. Це – Ф.А.Стефаніс, В.Ю.Чаговець, В.К.Ліндеман, М.М.Волкович, В.П.Образцов, Ф.Г.Яновський та інші. Після закінчення з відзнакою в 1916 році медичного факультету його залишили при кафедрі госпітальної терапевтичної клініки, яку очолював тоді професор Ф.Г.Яновський, але до роботи в цій клініці через призов до армії він приступив лише у 1918 році, а в 1921 році перейшов до факультетської терапевтичної клініки, якою став завідувати Ф.Г.Яновський. Був асистентом, доцентом, а з 1933 року – професором. Своєму формуванню як видатного клініциста-терапевта Вадим Миколайович найбільше завдячує саме Ф.Г.Яновському, який першим з клініцистів став академіком Національної академії наук України. Населення Києва називало його «святим лікарем» за бездоганне служіння всім недужим, знедоленим, нещасним. Вадим Миколайович ще в госпітальній терапевтичній клініці почав свою наукову роботу, яка проходила у чотирьох напрямах: 1) клініка та лікування хвороб органів травлення, 2) клінічна фізіологія цих органів, 3) онкологія, 4) інші галузі внутрішньої медицини.

Він одним з перших почав вивчати моторику та секрецію шлунка поза травленням як у здорових людей, так і при хворобах органів травлення. Він першим довів, що в основі больового синдрому при виразковій хворобі лежить судинний спазм шлунка в поєднанні з гіперсекрецією. В.М.Іванов одним з перших в нашій країні почав вивчати дуодено-гастральний рефлюкс і виділив 3 типи його. Оригінальністю відзначалися роботи про гетеросекрецію, гетероацидитас, при неврозах шлунка зв’язок між кількістю секрету натще та нічною секрецією шлунка. В.М.Іванов створив оригінальну школу онкологів, яка розробляла медикаментозне лікування злоякісних пухлин, їх профілактику, загальні зміни в організмі людини при злоякісних пухлинах. Ці дослідження дозволили Вадиму Миколайовичу запропонувати оригінальні класифікації раку шлунка та раку легенів, виділивши при цих захворюваннях форми з превалюванням місцевих та загальних симптомів. Ця класифікація була прийнята на Шостому з’їзді терапевтів України у 1948 році. Вадиму Миколайовичу за апробацію та запровадження в практику метода томофлюорографії при захворюваннях легенів разом з інженером М.С.Овощніковим (конструктор томофлюорографа) була присуджена в 1951 році Державна премія СРСР.

Коло наукових інтересів В.М.Івановим було дуже широким. В його клініці вивчався вплив багатьох харчових речовин, медикаментів та фізіотерапевтичних методів на функції шлунка, печінки, жовчних шляхів, підшлункової залози у нормі і при патологічних станах. У цьому аспекті було вивчено цукор, мед (Р.А.Меєрзон), чай, каву, какао (В.Я.Персидський), молочні продукти (І.В.Касьяненко), деякі овочі та фрукти (Д.Ф.Чеботарьов, А.Г.Кондиленко, О.Т.Омельченко, І.Д.Лапчинський, К.М.Соловцова), снодійні засоби, атропін, хінін (М.М.Григорьєв, А.П.Пелещук, Л.Й.Жуковський), вплив фізіотерапевтичних факторів, зокрема високочастотної електротерапії, на фракції шлунка (Є.Л.Ревуцький). Продовжувалась розробка і онкологічної тематики (Л.М.Єрусалімський, М.Ф.Скопиченко, Є.Л.Ревуцький, А.П.Пелещук, Н.Н.Аплетова та ін.).

Творчий доробок клініки В.М.Іванова був дуже великим. Під його керівництвом було виконано і успішно захищено 21 кандидатську та 3 докторські дисертації. З його школи вийшло 6 професорів та багато доцентів. Слід сказати, що Вадим Миколайович не поспішав з перевіркою дисертацій своїх учнів, що часто викликало їх ремствування та нарікання. Але ця затримка пояснювалася, з одного боку, вимогливістю його до наукової продукції, а в останні роки – поганим станом його здоров’я. Вимогливість до співробітників поєднувалася у В.М.Іванова з батьківською готовністю допомагати їм у складних ситуаціях.

Слід відзначити сорокарічну педагогічну роботу В.М.Іванова в Київському медичному інституті. Лекції його були розраховані на підготовлених студентів старших курсів і останніми роками він читав їх зрідка, клінічні ж розбори хворих давали дуже багато.

Громадська робота незмінно була важливою галуззю його діяльності. Він багато років очолював Українське та Київське наукові товариства терапевтів, був організатором багатьох конференцій, симпозіумів та з’їздів як республіканських, так і всесоюзних. Його інтереси поширювались на фізіологію, патологічну фізіологію та патологічну анатомію. Він був пов’язаний співробітництвом з академіками О.О.Богомольцем, Р.Є.Кавецьким, М.М.Сиротиніним, В.П.Протопоповим, К.М.Биковим, М.К.Апахініним, І.П.Разенковим, В.П.Філатовим, Г.В.Фольбортом та іншими. Ці зв’язки знайшли відображення в меморіальній кімнаті академіка В.М.Іванова, яку створено на кафедрі госпітальної терапії #2.

У тяжкі часи сталінських репресій Вадим Миколайович підтримав честь і гідність лікаря, ухилившись від засудження видатного терапевта Д.Д.Плетньова і не тільки від «експертизи» у так званій справі «лікарів-убивць» у 1952 році, активно допомагаючи сім’ям ув’язнених колег.

На клініці ім. академіка В.М.Іванова встановлено меморіальну дошку, яку виконав відомий український скульптор І.П.Кавалеридзе. Після смерті В.М.Іванова пройшло вже 40 років, але його діяльність, вагомий внесок у клініку внутрішніх хвороб дозволяють вважати його одним з найбільших представників вітчизняної терапевтичної школи.

Содержание