Після біди

Тим, хто надихне Україну,

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Багаття чи пожежа – не зрозуміти – було страшним, багряним знизу й чорним вгорі. Не дим, а кіптява здіймалась до безхмарого вересневого неба…

А навколо буяло бабине літо. І синє, холодне вже море стояло неначе у мисці, облямоване білим піском Обіточної коси, а від нас – що стояли на березі – ще й розлогими кручами, рудими від осінніх очеретів і трав.

Життя й смерть зійшлися тут, смерть і життя…

Ч а с т и н а І

1

Горіло зверху, над кручею. Прибережні очерети мішалися там зі сріблястим лохом-“маслиною”, а вище них простирався гайок з абрикосів й акацій, – серед них, у самій серцевині заказника, оце і палало.

– Напевно, браконьєри козулю підсмажують, га? – висловив припущення мій друг дитинства, Віктор Чуйко. – Або шину чортенята малі підпалили… Шо-о ти! Спалють, до біса, весь степ!

Кіптяву несло не на нашу сторожку, і стояла вона далеко осторонь; до того ж ми пильнували не заказник, а пляж – на який оце витягли зараз свій човен з сітками і рибою. Теж браконьєрничали – у морі, на юшку, – але ті невідомі бешкетники обурили нас. Бо ми з Чуйком вже прижилися на цьому березі Азовського моря, вдалині від сімей і домівок: він – обіточенської, а я – столичної, київської. Ми вжились у цю райську місцину, в тихі сонячні дні, – і раптом така недоречність!..

Окрім нас, це узбережжя вважала по праву своїм моя далека родичка Дуня.

Пам’ятаю її пишнотілою дівкою, років на десять старшою від мене. Я тоді ще бігав босоніж по Обіточному, а вона наїзджала гостювати до родичів з Набережного – заросле кладовище якого покоїть наших спільних дідів. Згодом повмирали й батьки, і ті родичі – а Дуня залишилась доживати в халупі над берегом насамоті. Бо змалечку була несповна розуму й до старості – що стояла вже на порозі – залишалась дитиною; може, й дівкою – хто тепер взна… Бо то не козуля чи шина – то Дуня згоріла. Згвалтована й спалена зеком, випущеним з тюряги на волю.

Коли наприкінці того ж таки дня узнали ми це від обурених і застраханих людей Набережного, то…

…стояло бабине літо. І чорна пляма між гаєм та степом нагадала мені підгорілу хлібину. Яку принесла нам Дуня незадовго до наглої смерті на подяку за рибу, якою ми з Віктором час від часу її пригощали. Друг хотів було викинути зчорнілий окраєць, а я залишив і з’їв – бо змалечку всотив від діда та батька рибальське повір’я: “Хто їсть горілий хліб – той ніколи не втоне.” Такої смерті – від моря чи річки – я собі не бажаю. Про що, зокрема, написав у повісті “Поле-скошених-Маків”. А побажав собі (в “Побіді”) згоріти від блискавки, а то й –на галявині серед дрів, облившись бензином.

Хто прочитав останню з цих повістей – той знає, звідкіля те нелюдське бажання. А хто ще й “Землю, що задрімала” у збірці “Homo soveticus” уважно читав – той звернув, напевно, увагу на те, що вже гинули люди замість Ю.Шилова; гинули, карму його невідомо як переймаючи… Дуня, то вже не перша з отак-от загиблих. Згоріла там майже, де я собі в “Побіді” розвіяним бути призначив.

Не знаю, як оте діє: з моєї долі – на інших. Ні передбачити, ні запобігти чужим смертям замість своєї не можу. Але зв’язок простежую (заднім числом, після надприроднього звершення)… Наступний випадок трапився зовсім недавно, у липні 2000-го.

Тиняючись знелюділими від спеки вулицями Обіточного, зустрів раптом свого однокласника Олександра Громадського – з яким не спілкувався років тридцять, зі школи. Колишній приятель був напідпитку й набивавсь на розмову. Від якої я ухилився – завбачивши в ній привід до недоречної в таку спекоту пиятки. Сашко стримав образу й на прощання сказав:

– Напиши що-небудь про мене, Олексійович; добре? Ти ж у нас письменником став! А я – кажуть, що алкоголіком; віриш?..

Відносно останнього я промовчав, а на перше запитання відповів йому так:

– Ну ти дайош: “напиши”! Письменники, Шурко, так не працюють. Треба щоб на душу, а потім ще й у рядочок лягло, – оттоді і напишеться.

– А якщо постаратись?.. Я прохаю! Добре, напишеш?

Оце й пишу, – лягло на душу і в рядочок також. Бо на третій день після нашої випадкової(?) зустрічі О.Громадський за хатою облився бензином – і черкнув сірником… Безпосереднього приводу для самогубства не малося; записки він не лишив…

Страшно, гидко читати таке? – Нічого, автор проковтне цю пігулку; раджу таке і вам, читачі. Мене, їй-Богу, не турбує ваше відношення до моєї особи; моя мета – осягнення фактів і осмислення сутті буття-й-небуття людини та людства. Надаю на ваш розсуд те, що пережив, перевірив, продумав; а відразу читачів до фіксації певних подій у своїх творах як-небудь стерплю. Інакше метелик духу не вилупиться з лялечки плоті.

Людська культура… На наших, грішних, діяннях і розумуваннях вона здійнялася й просувається далі та далі? – чи вищі сили нею керують? Якщо вищі – то ХТО вони є: Бог, Карма, Поле? чи все це – прояви одного, ЄДИНОГО? І як себе поводити з НИМ? – рабськи, хамськи, перебуваючи й далі в невігластві чи намагаючись зрозуміти ЙОГО й відповідати певним вимогам? Особисто я тяжію до останнього з цих варіантів; раджу й вам, дорогі читачі. А хто здужає – нехай співпрацює із НИМ: як хлібороб із Землею-та-Небом, не гидуючи ні грязюкой ні мрякою.

Хочете знати, чи мучить совість за КИМОСЬ вкорочені замість мене життя? – Не знаю, не відчуваю. Бо ЦЕ незміримо вище за мої (та й ваші) розум і почуття; вище й за долі людськії, за їхнє смерть-і-життя. Впевнений (не тільки інтуїтивно, але й дослідницьки), вірую в те, що загибель тіла відроджує його ж потойбічну (польову, тобто) душу – і тішу себе надією тою: померлі за продовження моїх поцейбічних звершень перебувають у виріїраю. За це я готовий – до пекла. Аби цивілізація процвітала й здіймалась від землі до небес – як безвічна душа з тимчасового тіла… Про це наша повість “Після біди”. Документальна, як і попередня й, загалом, “оптимістична” – якщо порівняти її з “песимізмом” “Побіди”.

На відміну від “Побіди” – “Після біди” не про безвихідь, а про вихід із неї. (Хоча й у першій також показано вихід – до потойбічного або польового чи божественного світу. А в оцей повісті є показ виходу з тупику і в нашому “білому” або речовинному світі). Тож далі мовимо саме про це: про світло в кінці тунелю; про тунель – і про світло.

Вищезгадані песимізм та оптимізм – то лише форми перебігу документально-художньо зафіксованих мною подій. Набагато важливіша спільна їх суть: занурення та злети автора (вченого-археолога, дослідника курганів-могил, – не забувайте про це!) за межі пересічного сприйняття культури як “золотої середини” між смертю й життям. Песимізм зазначених творів – то жахання від того от “між”. Оптимізм же: треба жити – а не ховатися від смерті! Яка теж є життям – духу, що немовлям виходить з наших гинучих, переляканих сучасною культурою тіл.

Давайте народжуватися – бо сопливе те “між” зробить надалі з цивілізації викидень!.. “Після біди” – про людей, здатних запобігти змальованій у “Побіді” біді.

2

Ми розлучились з літературним героєм попередньої повісті в той момент його боротьби, коли він – загнаний у “п’ятий кут” своїми колегами з Інституту археології НАНУ та їхніми прибічниками чи керівниками з Національної Академії наук та Міністерств освіти й культури – залишився без роботи і засобів існування, а тому вирішив спалити себе біля Будинку творчості Національної Спілки письменників України. То був не так відчай, як рішення піти із землі до неба, в духовні світи. Проте помирать ведь больно и жутко, – і мій літературний двійник (тієї російськомовної повісті) замість самоспалення пішов у бурю до лісу – на поляну, где стоят полуживые, битые молниями дубы; будь что будет!

Добре пам’ятаю ту громовицю зі зливою й вітром. Раз-по-раз падали в лісі мертві дерева – і я, мокрий і злий, думав собі, а то й до когось кричав:

– Ну, бий! на голову падай!!.

Пронесло: не вбило ні перуном, ані дубом.

Весни й осіні тих 1998-1999 років у моїй пам’яті перемішалися. Бо життя було дуже непевним, а смерть у черговий раз наступала на п’яти. Робота в Москві закінчилась, а в Києві нікуди не брали. Добрий знайомий влаштував було мене викладачем в один з інститутів – але…

Знайомство з деканом факультету соціології того престижного вузу розпочалося ось так:

– Дуже радий нашому з Вами знайомству. Високоосвічені, думаючі люди нам, комуністам, дуж-же потрібні!.. Жаль, що в Партію свого часу Ви не вступили. Приймемо, обов’язково. О! Я свого партбілета не здав, користуюсь колишнім. Я клятву на вірність двічі давати не став, і не буду! – казав мій годок, показуючи через стіл червону книжечку з чорним профілем “вождя всіх трудящих” (які нарікли партбілет “хлібною карткою”).

Оту картку я не бажав, але хліба потребував – і тому майже щиро піддакував:

– Та-ак!.. Я в партії хоч і не був, ніколи ні в якій, – але комунізм розумію. Бо я ж його досліджую… взаємозв’язки між комунізмами первісним і тим, що…

– О! Це те саме, що зараз конче потрібно. Дуже, дуж-же потрібно! Бо Маркс-Енгельс сказали в “Походженні держави” таке: общество будущего будет возрождением – но в высшей форме – свободы, братства и равенства древних родов!

Ваджу собі, не стримавшись:

– То, пробачте, не Енгельс. То цитата із Льюіса Моргана, якою завершується “Походження сім’ї, приватної власності та держави”.

– О! Наша людина! – підхоплює декан і переводить розмову на моє оформлення та перспективи.

Вони були райдужні: старший викладач, згодом доцент і професор. Слід лише дочекатися чийогось звільнення або смерті. Поки ж мені світило до сотні гривень на місяць: на хліб, транспорт, іноді й на молоко чито тюльку… “Якби ще і на цегельню мені влаштуватися!” Мене туди, як колишнього ударника комуністичної праці (відзначеного грамотами 1975-го та наступних моїх аспірантських років), пообіцяли вже взяти, але видач зарплати – не обіцяли.

У вузі ж пообіцяли і це. Проте не видали ні раз, ні другий, ні третій. Бо декан-комуніст то губив мої документи, то забував віднести їх до відділу кадрів, то не вносив чомусь моє прізвище до бухгалтерських шпальт… словом, всіляко демонстрував притаманну Партії заботу о людях в деле построения светлого будущего.

Від сорому за життєву свою неспроможність (і це при званнях “народного” академіка України й Росії, де я ще й член Спілок письменників) утік було з сім’ї поближче до цегельні Ірпінського комбінату “Прогрес” що під Києвом, до Будинку творчості Національної Спілки письменників. Взимку літератори там не творили, але інколи можна задешево підгодуватися: це коли трапляється заїзд молоді на якийсь семінар – і починає працювати столова.

Семінари там іще діють, але вже не письменницькі. Натомість прийшли релігійні, здебільше іноземних вірувань і конфесій… Сидиш, було, за приготовленим не для тебе обідом – і дослухаєшься до англійської, німецької чи єврейської мов, які перекладають жовторотим слухачам на російську або українську. А між розмовами й проповідями – співають молитви, зазвичай під музику з магнітофонів.

А-аве, Марі-і-я!..

Слухаєш, і душа з відчаю тріпоче. Що ж це з Україною зробилося? – до часів Столипіна, Шевченка чи вже й Хмельницького неньку назад покотило?! Чи то її “прапороносці” у цьму ж БТ (тоді ще при СП УРСР) бульбашками мильними бавились, чи дурили народ показним відреченням від неслов’янської Біблії – а тепер оце знову навернули до неї, відрікшись від тимчасово р-революційних “походжень сім’ї та держави”?.. Біда не в тому, що молодь потяглась до релігії – а що від народу й батьківщини своєї вона відвертається; без спадкоємності ж поколінь – яке майбуття!?

“А я й викладачем, не те що проповідником, країні цій не потрібен. Вона, бач, іноземних місіонерів для українських аборигенів тепер потребує…”

“Треба, треба спалитися – й край! Але якби ж хоч це із толком зробити. А то Вкраїна від попілу мого і не чхне…”

3

Не влаштувавшись викладачем самотужки, спробував через бюро по працевлаштуванню; дарма! Чи то невезучий такий, чи дійсно внесли мене – після вигнання з Інституту археології та з Школи народної майстерності – до якогось “чорного списку”, хто зна? Бюро пропонувало іноді тимчасові підробки – проте аж занадто низькооплачувані та клопіткі; зав’язнеш у них – і потягне все нижче й нижче, на самісеньке дно…

Жив я в ті місяці випадковими журналістськими заробітками, а в найскрутніші дні – Петро Рубан грішми виручав.

Коли пан Рубан надовго поїхав до США, виручили лекції в Республіканському Планетарії, які влаштував для мене його директор Іван Крячко. Послухати й подивитися відеофільми – зняті мною про святині землі української на кошти Российского Общенародного Движения (РОДу, про який мова в “Побіді”) – сходилось небагато людей. Але дехто з них купував мої книги, якими розрахувалися зі мною приятелі-видавці Олександр Шокало й Василь Костриця.

Від’їжджаючи на невизначений час за кордон, Петро Рубан доручив піклування про моє працевлаштування соратникам із Українського об’єднання “Націократія” – яке прагне згуртувати національну еліту країни й діаспори, а відтак розпочати дійсне відродження самостійної України. Пан Рубан має для цього всесвітній авторитет і зв’язки – та не має часу й організаційної хватки; до того ж він опинився у тенетах власних і суспільних проблем.

Певний час я покладав надії на авторитетність об’єднання: зустрічався й дзвонив до рекомендованих рунвірівців та депутатів Верховної Ради. Перші не спромоглися знайти місце хоча б сторожа в якійсь установі. А другі майже рік морочили обіцянками влаштувати до Київського Державного університету ім. Тараса Шевченка… Кінець кінцем я зрозумів: або я – не з інтелектуальної еліти України, або з “Націократією” щось не гаразд.

Аби поправити друге – згоден на перше… якби можна було б цим зарадити справі. Так ні ж! Тим паче, що маю вже гіркий досвід витискування моєї особи з “прогресивних організацій”. Не склалося з РОДом, де я очолив було науково-культурологічний центр. Була розроблена концепція витоків, засад і перспектив слов’янства, підготовлені й видані монографії “Праистория Руси” та “Начала цивилизации” (М., 1997, 1999). Проте за вказані роки керівництво еволюціювало від язичеського до християнського розуміння Православія [див. розділи 9 та 23], і, опинившись перед вибором – або історична істина, або підтримка церкви – обрало друге. Бог у поміч!.. Не склалося й з києвським та московським часописами “Український світ” і “Наследие предков”, які очолюють мої добрі приятелі О.Шокало та П.Тулаєв. Часописи народжувалися за моєю участю і десь до шостих номерів друкували мої статті та ін. За цей час (з 1992 та 1995 років) там і там накопичувалися відгуки читачів – як позитивні, так і негативні. Останні і в Україні, й у Росії зводилися до одного: “Навіщо публікуєш отого москаля!?” та “Зачем публикуешь хохла?!” Прекратили, вже припинили. Не думаю, що це жертвоприношення Шилова посприяло зміцненню ідейних підвалин часопи
сів – але вони дійсно стали націоналістичнішими (врізнобіч від слов’янської та індоєвропейської єдності).

Тепер я опинився перед необхідністю самовизначення відносно “Націократії”, яка в своєму статуті “відзначає, що в сучасному українському суспільстві відсутнє правдиве знання про нашу багатотисячолітню історію, про наших славних пращурів оріїв-оріян-орачів, творців ведійної культури та трипільської культури, творців хліборобства”. Як фахівець, археолог й історик, констатую тут принаймні три відхилення від правдивого знання [див. “Побіду”, а ще розділи 9, 10, 15, 17, 18, 21–25]. Отже змушений вибирати між зазначеними вище “або – або”, між професійним чи політичним відношенням до “Націократії”. Тим паче, що при обговорені тексту цієї повісті з укладачем затвердженого в 2000 році Статуту він написав навпроти наведеної вище цитати: “АГІТАЦІЯ ПРОТИ ОРІЙЦІВ-УКРАЇНЦІВ”. Тобто він пише в Статуті дурниці, фахівець (я) на них вказує, а укладач замість “спасибі” та міркувань про виправлення власної хиби – фахівця ж і таврує. Це ж треба: автор “Прародины ариев”, “Ведичної спадщини Вкраїни”, “Праісторії Русі – України” (опублікованих у 1995–1998 роках і в Статуті проігнорованих) – “агітує проти орійців-українців”! Що це: непоміркованність, демагогія, зародок новітньої лисенковщини?..

Дожив до сивини і мав би надіями вже не пройматися – проте на першу зустріч з ректором КДУ я поспішав аж упрів. А ректор, ясна річ, викликав декана істфаку, той – завкафедрою археології (підлеглого, само собою, в науковому плані Інститутові археології НАНУ – звідкіля мене вижили). Сподівання мої веселкові пригасли після перших же люб’язних фраз завідуючого – про непереборні труднощі з навчальними годинами, викладацькими місцями та мізерними ставками; а ще – про демократизм колективу, який сам вирішує: кого приймати до себе, а кого не приймати.

– І ні я, ні декан, ні ректор, ані сам міністр не можуть змінити демократичне рішення колективу! Та й Ви самі ж, я так сподіваюсь, не станете зазіхати на ставку – яку треба створити для Вас, забравши потроху від кожного з штатних викладачів. До того ж учбову програму вже вкомплектовано, а Ваш спецкурс “Праісторія Русі” – випадає, самі розумієте…

Я слухав ту правильну річ і згадував Миколу Чекамова. Якому чи не оцей же колега зламав тут кар’єру й життя вкоротив – зварганивши (може й разом з колективом) фальшивий протокол фіктивного засідання кафедри, який перекрив претенденту на доцентське звання М.Чекамову всі перспективи. Це при тому, що Микола був свій студент, аспірант, кандидат… “На що ж тоді мені сподіватись, навіщо лізти в оцю крупорушку!?”

От я й не поліз. Хоча зробив (не для діла – з цікавості) належні кроки для свого працевлаштування. Ще й лекцію співробітникам історичного факультету задарма прочитав.

Головував на тому засіданні декан, а опонентом мався на увазі доктор історичних наук Микита Толстих – завідуючий кафедрою археології... Я виклав присутнім основні положення свого учбового посібника “Праісторії Русі – України”, відповів на запитання наукового плану. Потім пішли запитання не зовсім професійні:

– Чого воно, пане доповідувачу, так: у Москві ваші книги шанують, а у нас у Києві – критикують здебільше? Чи не тому це так, що ллєте воду на млин Росії, Україні в ущерб?

Питає не хтось, а літній поважний професор (завкафедрою історії козаччини, – якщо не помиляюся, згадуючи тепер оту зустріч). Мене це питання виводить із себе – бо здогадуюся, що публікацій моїх професор не знає. Надалі з’ясовується, що не тільки моїх… Відповідаю:

– Справа тут не в “млині”. А в рівні професійності та інтелекту… Ви маєте на увазі критику мене з боку “Археології”? Так то ж критика не наукова, а спекулятивна, – в кращому разі. А порівняйте з нею рецензію академіка Трубачова, Олега Миколайовича, на мою “Прабатьківщину аріїв” у “Вопросах языкознания” Російської Академії наук… Крім того там є такі археологи-історики як академіки Рибаков, Сафронов, Синюк. В Україні фахівців такого рівня немає. Хіба ж можна рівняти з ними нашого академіка Сидоренка!?

– Ну то й що? Ми у своїй історії й без них розберемося! – підбурює завідувач проти мене аудіторію.

А я на те, не без злості перекриваючи сміх:

– Еге, “розберемся”! Чи ж не ваш факультет, разом з Інститутами українознавства й археології, благославив нещодавно підручник доктора наук Залізняка “Нариси стародавньої історії України”; так?

– Ну?.. прекрасні й підручник, і автор. А що по москалям він пройшовся, так то…

– А що трипільську археологічну культуру – найпершу в світі державу Аратту, святиню землі Української, – прасемітам спекулятивно дарує, то як!? – уриваю професора. – Російські вчені, та й наш Даниленко, десятиліттями з’ясовували індоєвропейську, праслов’янську належність Трипілля, – а ви, українські історики…

– Та невже Льоня Залізняк отаке написав? – загомоніли розгублено. – Невже так от – семітам?.. А хто ж його книгу рецензував? Як це Вчена рада її пропустила?..

– …ще й “Прабатьківщину аріїв” в українській Наддніпрянщині залізнякам на поталу віддали! І якби Трубачов з Рибаковим, якби “Вопросы языкознания” з “Огоньком” монографію мою не підтримали б…

– Знаємо, як поцінили “Прабатьківщину” в Інституті археології, знаємо, – втручається (самовіддано рятуючи, хочеться думати, свого побуряковілого колегу) Микита Толстих. – І я, пане Шилов, як археолог – не кращої думки про оту вашу книгу.

Говорить вже на ходу, прямуючи до трибуни зали засідань:

– Ви добиваєтесь до нашої кафедри? – Прошу! повчитись у наших студентів азів археологічної науки. Бо ви, Юрію Олексійовичу, не знаєте елементарних речей…

Далі говорить дурниці – але розважливо, з гумором. У стилі козака-хуторянина; от тільки скельцы на носі, гладеньке обличчя пересічного вчителя, та прізвище ще – аж ніяк не козацькі. Дивлюся на нього і думаю, скрізь бухання в скронях: “Отак, напевно, й Миколу Чекамова на тій Вченій раді забили… не тут – у Києво-Могилянській Академії, правда…” І хоча добре розумію, що почому й дочого, але теж буряковію й майже кричу:

– Балаган влаштували!? Я ж до вас – з ділом, а ви!!. –
і вискакую геть. (Чи неспіхом виходжу, пошуткувавши й собі, – не можу вже тепер пригадати. Пам’ятаю лише останні слова і тодішній свій стан.)

У коридорі наздогнав мене хтось із молодих. Вибачався та дякував, я його – теж…

Після цього ще з півроку дзвонив до декана. Бо ж він мені не відмовляв у обіцянках працевлаштування, а мені цікаво було – чим же закінчить?.. Нічим! – люб’язним “подзвоніть наступного року”…

Не те, не безробіття й безгрошів’я мене засмутило, – ні ж! І навіть не безцінь моїх досліджень, книжок та заслуг. Хе, хіба ж не сточили дурне самолюбство, не звели побутові потреби мої нанівець роки на цегельні – звідкіля й “хіміки”-зеки просились назад до в’язниці!.. А засмутили мене, аж до болю в серці, безпомічність у справі навіть незначній (подумаєш, хоч якуюсь роботу знайти – для одинака не без рук і з освітою!) і РУНВіри, й “Націократії”, й депутатів Верховної Ради.

“То на кого ж спиратися Україні? На МВФ та на Кучму?..”

4

“Чого вартий я? – мої зусилля піднести рівень української історіографії хоча б до російського наукового рівня!”

“Хоча б” – бо в Росії нема ні Кам’яної Могили з її найдавнішим у світі літописом, ні найперших міст і держави Аратти, ані прабатьківщини славнозвісних арійських та й слов’янських племен. Це все – в Україні. Зате в Росії – історики, здатні все це вивчати та захищати, а не спекулювати й робити банальні висновки про часи існування тих чи інших археологічних культур без етнічного їх з’ясування.

Мої колишні колеги з Інституту археології Національної Академії наук України спробували знищити монографію живого ще тоді В.М.Даниленка “Космогония первобытного общества”, – а я її видав (пробним тиражем у Києві, нормальним тиражем у Москві); спробували замовчати підручник померлого М.О.Чекамова та інших “Археологічні дослідження курганів, – я обнародував цю інтригу в книзі “Побiда!”; спробували “здати” семітам Трипілля (Аратту), – завадив і тут… Але спроба допомогати живому поки що класикові української археології закінчилась моєю поразкою. Сталося це так:

Була у Даниленка учениця, дещо молодша від нього за віком, але теж учасниця Вітчизняної війни. І також всесвітньо уславлена розкопками в середині ХХ століття пам’яток Наддніпрянщини… Та учениця – дай їй, Боже, здоров’я – досі жива. А коли, десь у 1995 році, не змогла вже ходити до Інституту навіть за пенсією, Галина Опанасівна занепокоїлась своєю науковою спадщиною: десятками курганів Інгулецько-Бузького межиріччя – розкопаних, але не опублікованих її експедиціями. Пропозиції, щоправда, з Інституту були: видати звіти про розкопки оті в Німеччині – безкоштовно, в книгах тамтешніх науковців, з одними лише згадками про Г.О.Бриль як керівника експедицій.

Коли пані Бриль розповіла мені – у лікарні – про таку образу патріотичної й професійної гідності, помножену на матер’яльні труднощі хворої пенсіонерки, – я вирішив переключити на вирішення її проблем свого спонсора, Петра Рубана. Який саме взявся видавати мою книгу “Праісторія Русі – України”.

– У мене, пан Петро, є і крім Вас видавці. А Ви краще допоможіть, будь ласка, Галині Опанасівні.

– Мені б хотілось посприяти виданню саме Вашої книги…

– А я передмову чи післямову до книги пані Бриль напишу. От і вийде, що Ви й мені посприяли!

Домовилися… І як же добре нам вчетвером (ще й пані Марії, дружині П.Рубана) попервах працювалося! Які душевні зустрічі й розмови велися в прабатьківській хаті панни Бриль, куди вона виїзджала на село кожного літа!..

Але справа є справа. І з самого початку було обумовлено обсяг майбутньої книги, термін підготовки рукопису, фінансові та інші можливості видавця, науково-культурологічну спрямованість твору як у тексті й оформленні, так і в презентаціях в Україні та за кордоном. Узгодилися, що всесвітньо відома дослідниця Г.О.Бриль пише про відкриту нею інгульську культуру все, що вважає за потрібне – але за умовою історичних висновків з тих археологічних фактів, які викладає; якщо ж висновки у неї вийдуть поверхові або скособочені – то редактор книги Ю.О.Шилов відзначить це і виправить у своїх власних додатках.

Ставлячи таку умову спонсорування, Петро Рубан орієнтувався не тільки на мої книги та власні знання про боротьбу навколо етнокультурної належності пам’яток України, – але й на незугарну причетність пані Бриль до тієї борні. Бо коли ми вперше зібралися вчетвером у кабінеті Галини Опанасівни, вона якраз рецензувала докторську дисертацію нашого з нею молодого колеги Ж.С.Пустовойтова. Жан Сергійович розкопав біля Кам’яної Могили чимало поховань тієї ж інгульської археологічної культури і знайшов у деяких з них залишки написів – на повстяних килимках, майже зотлілих. Ті сліди були дуже непевні – але Пустовойтов пов’язав їх чомусь не з індоєвропейською писемністю, витоки якої були відкриті в сусідній Могилі (й опубліковані на той час у численних роботах В.М.Даниленка, Б.Д.Михайлова, Г.А.Левкашина, Ю.О.Шилова та ін.), а з арамейською, тобто семітською писемністю далекого зарубіжжя. З оглядом на те, що останньої на початок ІІ тисячоліття до нашої ери (коли існувала інгульська культура) ще не було та й семіти тоді в Дніпро-Бузькому регіоні не жили, мені одразу стало зрозумілим безчесне намагання Пустовойтова догодити своїм опонентам-євреям із Інституту археології НАНУ.

“Ще один спекулянт від історії! Слідом за Льоньою Залізняком у доктори пробивається…” Між тим Г.О.Бриль написала Пустовойтову благодушно-позитивну рецензію. Щоправда, пасажи дисертанта відносно семітської належності “інгульців” та очолювання ними спільноти арійських племен у рецензії обійдено було мовчанням.

Коли я все це присутнім прочитав й розтлумачив, Галина Опанасівна виправдалась (думаю, чесно) тим, що не звернула на рядки ті уваги (що честі рецензенту, одначе, не робить). Отоді пан Рубан, пані Марія і я й висунули зазначену вище умову; заперечень з боку пані Бриль не послідувало.

Заперечення почали накопичуватись спроквола, по мірі виконання роботи. Втричі виріс обсяг книги, а термін її підготовки розрісся з півроку – на три. Відповідно, кошторис видання збільшився десь удесятеро.

І це б ще нічого. Але відхилення пішли вглиб, руйнуючи основу роботи. По-перше, Галина Опанасівна запросила – ні редактора, ні видавця не спитавши – співавтора. Оскільки це був її експедиційний заступник, а хвора авторка потребувала собі допомоги, – ми з Петром Рубаном образу свою проковтнули; лише б книзі на користь пішло! Але воно не допомогло, а завадило. Бо М.В.Фокін включив туди, по-друге, невдалу свою дисертацію нездійсненого кандидата наук; на кафедрі археологіїї істфаку МДУ такі роботи студенти захищали як дипломні, та й то – років тридцять тому, коли я там вчився… За це й за інші критичні мої зауваження співавтори, по-третє, почали дорікати редактору (тобто мені) й відмовилися від зроблених уже передмови й заключної статті.

– Добре, я їх забираю. Але мусите написати свої. Бо без історичної інтерпретації археологічних джерел книгу вашу пан Рубан видавати не буде! Так домовлялися.

– Ми не домовлялися, що ви, Юрію Олексійовичу, напишите на нас політичний донос!

– Ну що Ви, Галина Опанасівно, кажете! Який “донос”?.. тим паче, що забрав я, забрав свій рукопис! Але мусите тепер написати самі – передмову й заключення; обов’язково етноісторичного плану.

– Я – археолог! І тому такого написати не можу… Таке тільки Ви та Даниленко міг. Але я не можу дозволити Вам робити висновки у нашій з Миколою праці. Наша книга – то й висновки наші, археологічні! Навіщо тут ще й історична інтепретація, га!?

– Бо Пустовойтов чи там Залізняк наведуть на ваші археологічні висновки – та своє прасемітське тлумачення! Ви що, дійсно не розумієте: яку Ви послугу зробите їм?.. А ось коли домовлялися тут вчотирьох – Рубани й ми, – то Ви ж розуміли це, так?

Фокін ховає за скельцями окулярів насмішкувато-презирливу усмішку; Бриль полотніє й хапається за своє хворе серце. Тому я мовчу, коли вона кидає мені аж ніяк не заслужений докір:

– Ви, Юрію Олексійовичу, ображені на наш Інститут. Розумію! А тепер хочете відігратися на нас із Миколою?

“І це – після того, як я подарував їй свого видавця та ще й возився з її книгою!..” А вголос, скрізь стукіт у скронях:

– Ну, добре. Тоді – компроміс. Якщо вам не підходить написане мною, а самі написати не можете, – зробіть компіляцію. Зберіть до купи все, що опублікували про етноісторичну належність “інгульців” Кривцова-Гракова, Попова, Шарафутдинова, Чмихов і я –
і викладіть це у кінці з посиланнями на ті публікації…

– А те, що Пустовойтов написав про інгульську культуру – не треба хіба ж? – подає голос Фокін.

“Еге-е, ось куди хилиш!..” Проте посміхаюсь:

– Так він же на писемності, на лінгвістиці висновки робить!
А ви ж – археологи, самі ж мені кажете… Ну, якщо знайдете аргументи, пристойніші за насмоктані Жаном із пальця – то можете своїх “інгульців” порівнювати хоч з алеутами. Хоча насправді вони – пелазги-гіперборейці. Бо саме в середовищі інгульської археологічної культури вперше – раніше від прагреків Криту й Мікен! – проступають відповідності міфоритуалам Зевса, Аполлона, Діоніса. Це все – в районі між Дніпром і Кам’яною Могилою. Я і в “Прабатьківщині аріїв”, і в інших роботах писав…

Фокін знов усміхається, а Галина Опанасівна – очі відводить.

“Археологи-академісти, щоб вам!.. Коли ж ви, телепні, до історичного рівня дотягнетесь?”

На прощання не можу відмовити собі в приємності вставити шпильку. (Не пам’ятаю вже, в контексті якої розмови; здається, при з’ясувані остаточного терміну завершення книги – і мого, в ті ж дні, відрядження до Українського культурного центру в Москві
для читання лекцій).

– У нас на історичному факультеті Московського університету прислів’я було: “Тупой как археолог!” Тобто археолог – ще не історик, а лише речознавець. А кому воно те речознавство, без історичних висновків з нього, потрібно?.. І це Московський!.. а що ж про Києвський університет тоді говорити? Де й чверті таких фахівців, як Граков чи Рибаков, чи Кизласов або Федоров, не набереться…

…Компілятивної тієї роботи було на тиждень, не більше. Співавтори розтягли аж на рік. Нещодавно пані Бриль зателефонувала пану Рубану: “Готово! Хочу зустрітися з Вами. Але, будь ласка, без Шилова”.

Петро Рубан ухилився від зустрічі. Передусім через те, що не вважає себе фахівцем, здатним оцінити монографію краще від Юрія Шилова – професійного історика й археолога.

Я теж спілкуватися з Галиною Опанасівною більше не хочу. Боюся! Раптом трапиться у неї через спілкування зі мною інфаркт (тьфу-тьфу-тьфу!)? Нехай бува здорова й ще поживе. А з пам’ятками України розберемось як-небудь і без археологів-класиків академічного вишколу…

5

Кажуть: “Де два українця – там три гетьмана”. Авжеж, навіть козаки трималися купи тільки під час походу і на Січі – та й то коли як. А в мирному житті тяжіло – ще й досі! – притамане українській ментальності “моя хата скраю”. Бо земля багата й чимало її: можна не громадою, а – як-ні-як – родиною чи навіть й одинаком проіснувати. Аби город, садочок, лісочок та річечка. Звідтіля й убогим міщанам через родичів ачи базар дещиця перепадає…

За дев’ять років незалежності України населення зменшилося на 4 мільйони; кажуть, за іноземними плянами має зменшитися ще з 48 до 15 мільйонів. “Лише б не було війни!” – віддамося разом із землею і так.

А почнемо сіпатися, то – за тима ж таки плянами – буде нам і війна, на кшалт югославської: з поділом України на Західну й Східну, а тих – на Карпати, Крим і т. д. Самі ділити поможемо! Як казав отой дід: “А Київ – хіба ж не Московія?” (Це коли студенти-історики з КДУ проходили археологічну практику десь на Тернопільщині і підрядились у діда Грицька черешню збирати. А сусід йому й каже: “Що ж ти, Грицько, даєш москалям своє дерево патрати!” А той йому: “Та то не москалі! То хлопці із Києва”. Ну, а сусід Грицьку на те і сказав… А що ж, просвітили дідів оті наші історики? Та ні, посміялися нишком – та й край!)

Слід би вже знати (й не лише українцям), що й Московія – не зовсім Росія. Бо пляни оті оформилися в “ленінському Совнаркомі” з біблійним підмурком і відповідним етнічним складом партійців. Не вірите? – Почитайте “10 заповедей большевикам-агитаторам” Льва Троцького, тобто Лейби Бронштейна. Вважаєте, що з Євангелія, а не з Тори заповіти оті він писав? І що предначертане там Україні – в Громадянську війну й закінчилося? Що мрії про єврейську автономію в Криму – разом з отим Совнаркомом і вмерли?.. Може, вам ще здається, що українські Голодомори – то наслідок боротьби сталіністів з троцкістами, і що якби поганий Сталін не винищив наприкінці 30-х хороших ленінців – то здійснилися б їхні комуністичні обіцянки?.. Еге-е!.. Чимало напівдурнів, що думають так. Але є й круглі дурні: “Нехай краще жиди в Україні панують, аніж москалі!” – Міркують, що то Ленін чи Троцький, а не Бланк та Бронштейн нищили громадянською війною й голодомором їхніх дідів – та й пішли разом з ними в могили або ж геть до Росії, з незалежної вже України. Еге!..

І чому це Академія наук не просвіща свій народ? І хай би вже АН УРСР не просвіщала, а то й НАНУ – теж ні гу-гу! І чому це?

Мабуть, чекає на визрівання “соціального замовлення” на дослідження вищевказаних тем. І оскільки подібні до означених вище дідів до Президії НАНУ достучаться не скоро (та й не будуть вони такою дурницею займатися, ні!), замовляють “найбільш свідомі й активні”. Як отой Антон Правко, історичну монографію якого дали мені нещодавно рецензувати в одному зі столичних видавницв.

Факти слов’янського етногенезу 25-ти останніх віків автор виклав чудово, – як би ж то Національна Академія наук України отак викладала! Проте на заключення прописав їй, ненці сердешній, спокуту гріхів. Перший гріх України: за Каїна, – бо від нього, мовляв, слов’яни походять. Другий гріх: за імперіалізм, – який, буцімто, із земель українських (як і слов’янство), із їхніх Аратти й Аріану пішов – до Шумеру, Єгипту і далі. Третій: за більшовизм; он німці, бач, за фашизм вже готівкою платять, а українці за свій (ого!..) більшовизм – і каятися ще не зібралися… Видно, що А.Правко відштовхнувся (ачи підштовхнувся) тут від “серйозного політологічного дослідження” Ю.Канигіна та З.Ткачука “Українська мрія” (К., 1996), яке надихнув “творець самостійності” країни екс-президент Л.Кравчук. Та й висновки обох книжок схожі: не виправдала Україна довір’я біблійного Господа, Творця того Каїна й ін., – і буде їй те, що Атлантиді до неї було. Проте врятуватись ще можна. Якщо слізно покаятись, особливо по третьому пункту. Бо коли відрекуться українці від гріховного тяжіння до матер’ялізму (тобто хліба, сала, землі загалом) і дбатимуть з усіх сил за духовність (духом святим годуватися стануть) – то Бог, може, їх, рабів своїх (українці ж, бач, теж християни!), на цей раз і не знищить, як оту Атлантиду разом із арійцями.

– Друкуйте! – порадив я видавництву. – Але обов’язково із моєю рецензією.

Проте автор “Української карми” виявився не дурнішим від мене: після рецензії те своє заключення зняв… Надрукує десь в іншому місці, під соусом вболівання за неньку-Вкраїну. Тим паче, що призвище у нього – щиро українське; не те, що моє.

Хоча, чорти його знають! Для деяких і Рубан –“єврейське” (і в Москві, й у Києві чув!), хоча одвіку – козацьким було. То вже шибко грамотні брати-слов’яни, Академіями своїми завчені, “рабіна” з “рубати” поплутали…

Пану Рубану з великими труднощами вдалося повернутись із США до України. Труднощі тяглися два роки і ще не завершилися. Крім виправлення паперів, слід налагодити бізнес, влаштувати оселю… а ще – немолодії літа, й доганяють нажиті в совєцьких в’язницях хвороби… При всьому цьому він намагається сприяти численним патріотичним партіям, рухам. Ось розповідь Петра Рубана про одну з таких спроб:

Будучи обраним головою однієї з організацій, але не маючи змоги займатися паперами, пан Рубан предоручив їх оформлення приятелю-активісту. А коли після дворічних поневірянь почав обживатися в Києві і вибрав час зустрітися з ним, то трапилось от що:

– Сидимо вдвох в моєму авто, розмовляємо. Він зразу з місця в кар’єр: “Що Ви для партії за два роки зробили? Чом роботи і зараз не видно?” Я отетерів! “Ти не знаєш, хто я!?. хіба не знаєш, що вже зробив і роблю! Хто ти такий, щоб отак зі мной розмовляти?” А він мені: “Я все організував, документи оформив!..” – “Добре, – кажу, – давай мені ті документи. А з тобою знатися більше не хочу. Все, аут!” Кажу, а сам вже за серце хапаюся, он як.

– Діла-а! – ховаю від сорому очі. – “От тобі й патріотизм…”

– Авжеж. І далі веде: “У мене документів з собою немає. І від мене ви їх не получите! Бо нічого не робите!”–“Ах ти ж падлюко!”– переходжу на тюремний жаргон. І знаєш, серце не так вже болить…

“Знаю, аякже, – пригадую подібним чином загиблих колег, яким присвятив свою повість “Побіда!”. – Спілкуватися за таких обставин на рівні інтелігентному важче, і дуже!”

– “Я голову, падлюко, тобі відкручу!” – продовжує Рубан. – А він витягує з кишені магнітофона: “Можете це ще раз у мікрофон повторити?”

– То він свідомо спровокував Вас на погрозу, на грубість – щоб це записати?!

– Та, мабуть, і в кишені записував, гад… Я повторив. Хотів врізати межі очі, щоб на місці подох. Але стримався і почав викручувати магнітофона. Він у крик. В авто ми сиділи. А поблизу крутився у штатському. Підскочив: “Що, убивають когось?” Він до нього: “Будете свідком! Мені погрожують смертю!..”

Замовкає. Помовчую й я. Чим тут розрадиш? А головне, як допомогти в такій дурній ситуації, як!?.

Звоню тому активістові. Прошу не плямувати святу справу й не забувати про хворе серце Петра, – не скорочувати йому життя. А він мені на те:

– Вас невірно поінформували. Не так все насправді було!

– А магнітофон у кишені тримали?

– Так! Він зі мною постійно, бо я – журналіст. І не менше за пана Рубана вболіваю за справу!.. А з Вами – це моя остання розмова!

Проте через деякий час вона була продовжена у присутності третьої особи, яка влаштувала зустріч з метою порозуміння. Активіст висвітив власне бачення ситуації, навів невідомі раніш аргументи. Вони цілком вмістилися в моє розуміння людей – які прагнуть пекучої Істини, незважаючи на непостійність своєї наснаги й короткоплинність земного життя. Ех, якби ж то все бажане сходилося до купи в належний момент в необхідному місці!.. та ще й оте “два українця – три гетьмана” від нас одчепилося.

Тут доречно згадати про “Націократію” – об’єднання духовної еліти країни на основі Рідної Національної Української Віри (РУНВіри) Лева Силенка. Добре, своєчасно впрягся Петро Рубан в створення цього об’єднання. Бо він – харизматична особа (махновського типу, вважаю). Участь такої особи у будь-якій справі гарантує їй успіх (якої якості, тривалий або скороминучий, малий чи великий – це вже питання наступні, конкретних подій). Проте статут складався не Рубаном і на лідерство претендує тепер його укладач (див. вище про “орійців-українців”). Слід навести кілька положень:

Статут українського об’єднання “Націократія” (весь заголовними літерами, що для укладача характерно) “ВІДЗНАЧАЄ, ЩО БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНСЬКУ ВОЛЮ ТА ДЕРЖАВНУ САМОСТІЙНІСТЬ УКРАЇНИ ДІЙШЛА МЕЖІ, ЗА ЯКОЮ АБО МИ ЗБЕРЕЖЕМО СВОЮ ВОЛЮ, ЖИТТЯ ТА ДЕРЖАВУ, АБО МИ ЗНОВУ БУДЕМО ПОНЕВОЛЕНІ, ЩО УКРАЇНСЬКИЙ РІД-НАЦІЯ-НАРІД ПРОЙНЯТИЙ ТРИВОГОЮ ЗА СВОЮ ДОЛЮ, ЩО УКРАЇНСЬКІ ПРОВІДНИКИ РОЗ’ЄДНАНІ І НЕ МАЮТЬ ЗАГАЛЬНОГО РОЗУМНОГО ПЛАНУ РЯТУВАННЯ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО РОДУ-НАЦІЇ-НАРОДУ ТА МОЛОДОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

ЗАЯВЛЯЄ ПРО СВІЙ ГРОМАДСЬКИЙ ОБОВ’ЯЗОК ТА КОНСТУЦІЙНЕ ПРАВО ДОСЛІДЖУВАТИ, РОЗРОБЛЯТИ, ВСТАНОВЛЮВАТИ ТА ПРОГОЛОШУВАТИ СВОЄ РОЗУМІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ, УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДУХОВНОЇ СИЛИ – ДУХОВНОЇ ВІРИ, УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ІДЕАЛУ ЖИТТЯ, УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ, УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА ДЕРЖАВНОЇ ІДЕОЛОГІЇ, ПРАВИЛ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО РОДУ У СВІТІ”.

Як на мене, то забагато слів – але сказано вірно. (Навпроти цього ряка, у рукописі повісті, укладач Статуту написав мені: “ПРИ ЧОМУ ТУТ ВИ”. Мовляв: приймайте мовчки, що розумний вам каже – та йдіть, куди поведе. Бо він, як і весь “український рід-нація-нарід пройнятий тривогою за свою долю”, – а ви тут при чому?.. Втішає мене тут лише те, що одному Шилову – від народу відлучення; а будь-хто з Іванюків, Петрюків, Сидорюків мають право вчитатися в статут “Націократії” й подумати: слід прилучатися до нього, або почекати на інший Статут. Чи, може, пан укладач і їм такого права не дав?!)

Навожу ще “ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ РІДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДУХОВНОЇ СИЛИ”:

“1– ЛЮБИ, ШАНУЙ І ЗАХИЩАЙ СВОЇХ БАТЬКІВ ТА ДІТЕЙ, СВОЇХ РОДИЧІВ, ВЕСЬ УКРАЇНСЬКИЙ РІД!

2 – ЛЮБИ, ШАНУЙ І ЗАХИЩАЙ УКРАЇНСЬКУ ЗЕМЛЮ, МОВУ, КУЛЬТУРУ, УКРАЇНСЬКУ ВЛАСНІСТЬ, ЗАСОБИ ВИРОБНИЦТВА ТА ДЕРЖАВУ!

3 – НЕ ЗАЛИШАЙ У БІДІ УКРАЇНЦЯ! ДОПОМОГАЙ ЙОМУ, ЯК СОБІ!

4 – ВІР У СЕБЕ, САМОВДОСКОНАЛЮЙ СВІЙ РОЗУМ, ДУШУ І ТІЛО!

5 – ШАНУЙ ДУХОВНІСТЬ СВОЇХ ОРІЯНСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ПРАЩУРІВ!

6 – РОЗУМІЙ І ЛЮБИ БОГА ПО-РІДНОМУ! ШАНУЙ СВЯТА РІДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДУХОВНОЇ СИЛИ!

7 – ВИХОВУЙ ДІТЕЙ СВОЇХ В ДУСІ РІДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИЛИ!

8 – ОБОРОНЯЙ СВОЄ І НЕ ПРИВЛАСНЮЙ ЧУЖЕ, БУДЬ ПРАВДИВИМ СВІДКОМ І НЕ ОБМОВЛЯЙ!

9 – НЕ ЛЮБИ ВОРОГІВ УКРАЇНСЬКОГО РОДУ, НЕ КОРИСЯ ЧУЖИНЦЕВІ, ЙОГО ГРО-ШАМ, ІДЕОЛОГІЇ, ПСЕВДОКУЛЬТУРІ ТА ВІРІ! НЕ БУДЬ РАБОМ!

10 – ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО РОДУ ТА ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПОНАД УСЕ!”

Хороші слова; доживемо, може, й до діл. Дай, Боже-Дажбоже, піднятися оцим словам Статуту Українського об’єднання “Націократія” над авторитетом “Десяти заповідей” Біблії або хоча б над бузувірством “10 заповідей” Лейби-Лева Бронштейна-Троцького. (Тут укладач підкреслив все після слова “Націократія” й у когось спитав: “ДЛЯ Ю.ШИЛОВА ВОНИ АВТОРИТЕТ?” Начебто не розуміє, що без авторитету – якого-ні-якого – ні біблійне, ані троцькістське вчення не прижилися б отак, як це всесвітньо відомо. А пишучи навпроти мого коментаря "АГІТАЦІЯ ПРОТИ “НАЦІОКРАТІЇ”” немовби не знає, що висуває свої “Десять заповідей” слідом за отими – за якими вже не тільки слова, а й більш як 3080-річна історія. Неначе не він, а я склав заповіді “Націократії” навздогін попереднім – поставивши її в змагальну позицію… Змагаються, пане добродію, не словесами – ділами).

Укладач Статуту пообіцяв і діла: позив до суду та ін., якщо я не замовчу в своїй повісті про “Націократію” чи виставлю його “право досліджувати, розробляти, встановлювати та проголошувати своє розуміння української національної історії” в невигідному для нього світлі… Ого! й сіоністи мені ще таким не погрожували.

Як засвітився, пане, так і висвітлюю. Бо роман “Святині” з повістей “Побіда” та “Після біди” – то дзеркало, що відображує суспільно вагомі події, які автор пережив протягом другої половини ХХ століття. Заснування “Націократії” – важлива подія у вервечці змагань людського інтелекту за осягнення ІСТИНИ. Слава вам, націократи, за те вже, що взялися ЇЇ осягати; ще більша слава буде за кожний крок наближення до осяянної Сонцем ВЕРШИНИ…

А хтось із вас каже: “Мовчи, наче нас і немає”. – Та є ж!

Хтось із вас каже: “Мої дурниці видай за мудрість”. – Чи думає він про РІД-НАЦІЮ-НАРІД, який – не дай, Боже! – курсом ущербним піде? Що важливіше: амбітність самозваного лідера або доля народу? боротьба ачи перемога?

Відповідаймо визначенню – Націократія – або не вживаймо його. Доволі вже спаплюжених гасел і слів!

Відповідаймо не бажанням, а силами. Які мусимо ми накопичувати, якими маємо ми повести українців-слов’янлюдство до осягнення пекучої, надлюдської, Божественної ІСТИНИ.

Ч а с т и н а ІІ

6

Коли Петро Рубан затримався в США, а мої справи зайшли у безвихідь (аж до міркувань про принади позаземного буття) – то виручив мене найбільше Юрій Кухалейшвілі.

Ми з Юрієм Лаврентійовичем приятелюємо вже більше двадцяти років, з часів сумісної роботи (він – у відділі кадрів, я – на конвеєрі цегельні) на комбінаті “Прогрес” міста Ірпінь – де мій друг і живе. У чималому будинку, який він будував півжиття для чотирьох дочок та синів.

Пращури Кухалейшвілі, як і теперішні родичі, – всі з менгрельського селища Чхорія біля Зугдіді. Проте доля фатально звела Лаврентія Григоровича, батька Юрія, з українською Шепетівкою. Тут Лаврентій Кухалейшвілі відбував дійсну військову службу, звідсіля на початку війни відступав до Одеси, а звідтіля німці повернули – військополоненим – назад, до страшного Шепетівського концтабору. Працював при госпіталі, звідкіля вивозив потай (за завданням підпільного комітету) замість трупів – командирів та комісарів. Коли довелося тікати із табору, то після переходу фронту й короткочасного навчання закинули десантом сюди ж, на залізничий вузол Шепетівки. Виконуючи завдання Головного штабу партизанського руху, влаштувався стрілочником, організував і очолив комсомольську групу диверсантів-підпільників – без посилань на дії якої не обходиться тепер жодне видання історії Великої Вітчизняної війни… Там же, в Шепетівці воєнних років, герой знайшов свою майбутню дружину – подолянську дівчину-селянку, зв’язкову між партизанським загоном та диверсантами “дяді Жори”. Й оскільки після війни дружина навідріз відмовилася кидати рідне Поділля, довелося Кухалейшвілі-старшому розпрощатися з горами Менгрелії. Так і прожив остаток життя в Шепетівці, черговим по станції. Тут виростив сина, поховав дружину – а труну із самим Кухалейшвілі-молодший відвіз на родове кладовище Чхорії.

Маючи п’ять бойових орденів і біля двадцяти медалей за війну та за мир, легендарний Лаврентій Григорович Кухалейшвілі залишив Юрію в спадщину власноручно збудований дім, кілька сотен книжок і, головне, поняття про совість і честь – з кріпким грузинським підмурком, зцементованим братерством партизан України.

– Це мені допомогло і завадило, – каже тепер мені друг. – Допомогло створити родину, влаштувати побут, вивести в люди дочок… А з молодшими, із синами, не знаю як бути. Вчити їх пращурським заповітам, що не відповідають новітнім умовам? Це ж тільки шкоду хлопцям робити! На собі перевірив, оттак.

Сидимо з ним на дачі недавно померлого соратника батька. Відбираємо книжки, годящі для великої бібліотеки Юрія Лаврентійовича. Слухаю, вкотре вже, нелегкі роздуми друга.

– На юридичному факультеті КДУ був, як кажуть, душею нашого курсу. Та й на факультеті мене поважали, бо з сьомого заходу туди поступив – у 69-му, після армії вже… А хотів не на юриста, а на історика вчитись, оттак. Та якось боявся: історики, то ж такі розумнії люди! Чому я й до тебе на комбінаті тоді потягнувся: археолог! кандидат історичних наук! грузчиком на цегельні працює!

Невесело посміхаюсь у відповідь. А тезка далі веде:

– Мені тієї батьківської закваски, правильними книжками та шепетівськими комсомольцями підбуреної, аж дотепер вистачає. От так! – по горлу великим пальцем черкнув. – Коли вже і в судді, в 96-му році, пробився, то й там попервах “душею колективу”… оттак.

Перебираємо мовчки книжки. Розказувати далі не треба: розказано вже, та й бував я у тому суді одного з районів столиці. Нормальні люди – випити там, закусити; зібратися на день народження чи то на поминки. І професіонали непогані, напевно; не кращі, але й не гірші за своїх пересічних колег із інших судів України.

– Отак, – уриває мовчанку Лаврентійович. – Та кому потрібні тепер принципи служіння закону задля суспільного блага? За Горацієм: “Щоб бути вільним, треба стати рабом закону”. Чи не дурнем я був, пробиваючись з цим із адвокатів у судді? До сучасного стану речей в Україні ближче позиція Гітлера: “Право йде шляхом володарювання та сили”. Але той хоч на суперменів орієнтувався, задля блага нації діяв – а наші мафіозі? Володарювання паскуд задля власного кендюха, сила чужинського доляра!.. А такі як я – то заложники дідівських легенд та книжкових ілюзій, оттак?! – спосердя відкидує з купи том у червоній палітурці.

– Ну-ну, – заспокоюю друга. Погано; бо питаю його, не подумавши: – Розкажи краще, як тепер на роботі.

Юрко поправляє окуляри на гачкуватому носі, відчого його худорляве лице ще більше нагадує яструба – змарнілого від довгого лету.

– Виженуть, мабуть, до біса. З’їдять!.. І що начальство зжере – чорт з ними, то паскуди відомі. А от що колеги за погану характеристику мені, на переатестацію чергову, проголосували… одностайно, проти “душі колективу”, оттак… Ні, брешу. Одна жінка утрималася. Так їй, бідолашній, теж тепер дістається… Це як!?

– Як і в мене, – відказую тезці. – Точ-у-точ! Теж одна лише жіночка при голосуванні утрималася, а всі приятелі – як начальство схотіло. Я тобі що, не розказував?.. Нічо-оо: пережили “тоталітаризм”, переживемо й “незалежність”!..

– Ясно, що буде колись і по-людські. Було ж, от, у пращурів?.. Чи доживемо? І як синів направляти, на що? – Ось що мучить мене!

А мене – вже не мучить. Бо позбувся й домівки, і сина… “громадянин світу”! Про нього, доходячи суті, і дбаю. А сини, колективи, навіть народ, – нехай працюють не тільки кінцівками, а й головами також. Вибір завжди існує – за кого руку тягти, гнати кого. Гоните правдолюбів – тож не жалійтесь на долю: самі таку обираєте.
А що серед маси брехунів не всі – а лише найпрудкіші, найбезсоромніші до кормушки дорвалися, – так то або кормушка замаленька, або оті “най-” аж занадто в ній копирсаються. “І нам, тезко, слід чітко собі уявляти: або ми правдолюбці до згину, або – при кормушці: розширити її щоб, чи там відігнати одних, других вперед пропустити – нехай відгодовуються собі та становляться іншими “най-”… Та й ми – претенденти на статус інтелектуальної еліти, – якщо стаємо черговими правдолюбами при жрачці отій: чи за порядком лише слідкувати, дурненьким, – чи і собі, під шум-гвалт, хапанути “по-вумному”?..”

От які глибокі думки приходять в голову при розбірці книжкових завалів померлих героїв радянського вишколу. І підтверджуються тими життєвими колізіями (істориків-археологів, зокрема, обожнюваних колись моїм другом), про які мовиться нижче.

Перебравши з десяток можливих для нього варіантів мого працевлаштування, Кухалейшвілі знайшов оптимальний: Інститут газофікації України. Там якраз проектувався газопровід від Одеси до Закарпаття. Проект, як годиться, узгодили з Інститутом археології НАНУ – на предмет пам’яток вздовж майбутньої траси. Та коли проектанти роздивилися підписану вже документацію, то…

– Та нам і в голову прийти не могло, що в проект можна закласти дезінформацію. Для нас, геодезистів-проектувальників, це ж кримінал! Та й професійна порядність, та й совість… А для вас, археологів, це усе – тьху!? Оце так наука, гуманітарії… мать вашу.., – бідкався начальник партії, збираючи своїх людей разом зі мною на перевірку пам’яток археології. Які мої колишні колеги густо нанизали, у звіті, на нитку спроектованої вже траси газопроводу. Тепер геодезистам довелося переробляти проект:

– Ми ж їм, гадам, на слово повірили! Та й сніг, коли підписували угоду, на полях вже лежав… Кургани – ті видно; їх на трасі – двійко, й ті спірні. А поселень, сказали, аж тридцять чотири. Під снігом – хіба ж побачиш ті черепки та кістки? Витягує Іващук, представник вашого Інституту, жменю мотлоху зі своєї кишені: “Оце тут ми знайшли. А це – тут… А будете, – каже нам, – сіпатися, то ми вам не гектар цього поселення, а три намалюєм на схемі; от і проплатите!” Яка тут, до біса, платня! Будівники відмовили археологам у розкопках їхніх поселень і наказали нам зробити обходи. Так що Інститутові археології від будівництва газопроводу нічого не обломиться, а нам з будівниками – збільшення витрат й морока…

Оформляючись на тимчасову роботу до Інституту газофікації, я мав вже подібні розмови з його директором та з гіпом (головним інженером проекту), отож вставляю тепер зі знанням справи й собі:

– Марне збільшення кошторису проектування й будівництва – то півбіди. Біда, що зросте аварійність! Одне діло – газопровід прямий, а інше – зігзаг з отих обходів міфічних поселень… Скільки зайвої зварки й підстанцій компресорних, жах!

– Ну! – підключається до розмови геолог нашої партії. – Я коли отой археологічний звіт погортав, так зразу з ним до Петровича, гіпа. “Чи можуть, – кажу йому, – поселення такі круглесенькі бути, та ще й – прямо в створі нашої траси?” А він мені: “Ну! От і я про це думав! Голий степ, до води чорті скілько – а предки поселень набудували у ряд?.. Невже, Михайловичу, сфальсифікований звіт?!”

– От я й запропонував дирекції знайти археолога-експерта, – завершує нашу предвиїздну нараду керівник комплексної геодезично-геологічно-археологічної партії. – І академік Юрій Шилов підтвердив, що звіт той – туфта! А тепер перевіримо ще на місцевості.

А я вже й не сподівався вийти археологом в поле... Спасибі Юрію Кухалейшвілі!

Пригадавши професію друга, кидаю на ріллю піднятий було з землі черепок. Бо наперед знаю, чим будуть відкараскуватися від моєї перевірки автор горезвісного звіту та дирекція Інституту археології НАНУ. Скажуть: “Шилов чи будь-хто не має права проводити польові дослідження без нашого дозволу, без узаконеного Відкритого листа від Міністерства культури за підписом нашим!” Але ж ходити по оранці – право всі мають? Так от і я: йду собі поруч з геодезистами та й дивлюся під ноги – виявляю плями золи, скупчення камінців і кісток, рахую черепки від посуду і визначаю їх культурно-хронологічну належність. Записую все це до щоденника перевірки археологічної розвідки М.Іващука, а на ксерокопії проектної траси з позначками поселень – завірених печаткою ІА НАНУ – відзначаю їхні дійсність чи ні, уточнюю місцезнаходження й площі.

Оце поселення під Котовськом, наприклад, існує – але зміщене автором звіту на півкілометра, на трасу майбутнього газопроводу. Тепер якщо геодезисти разом із геологом перенесуть – довірившись отій побрехеньці – свій проект на сусідню зручну для траншеї місцину, то потраплять з колишнього “чистого місця” якраз на дійсну територію пам’ятки (яку археологи, вийде, знищать руками будівників, – якщо не примусять їх знову змінити проект).

“Дійсно, що – гади!” – пригадую слова начальника партії.

А цього от “поселення скіфського часу” – зовсім немає. А на місці того – розораний сучасний смітник. Визначаю це по відсутності кремня й кераміки та по наявності шматків гуми, шиферу тощо. А тут Іващук буцімто знайшов “черняхівське поселення”, відзначивши в звіті один черепок на площі в гектар. Може, й був отой черепок – а мені не трапилося й камінця… “але як він визначив таку площу, та ще й кругленьку, та ще й точно на осі траси? Очевидна туфта!” Яка вимагає від будівників, зокрема, винищення чималого лісонасадження.

Та ін. і т.д., усі 35 пунктів ганебного звіту.

Його, в порівнянні зі з’ясованою мною картиною, обговорювали згодом у Львівському управлінні будівельників (проектанти – ті в Києві). А перед цим я мав приватну розмову з кандидатом історичних наук Іващуком, автором офіційної розвідки й звіту. Розмовляли удвох в кімнатці обласного відділення Всеукраїнського управління Охорони пам’яток при Міністерстві культури.

– Михайло! Ти і я добре знаємо, що зроблено капость; тут і непрофесіоналу видать… Проте ні я, ні газопроводчики ні твоєї, ані Інституту археології крові не хочемо. Ми хочемо знайти компроміс; давай шукати разом!

– Як ти це собі уявляєш?

Виглядає переляканим, але бадьориться й намагається навіть глузувати. Я теж відчуваю себе не в своїй тарілці: дипломатнічаю, коли треба було б ляпасів надавати. Позорище!.. Пригадую розмову пана Рубана із його “опонентом”. І, стикнувши зуби, продовжую:

– Уявляю це так. Проектанти не міняють проект, будівельники кошти свої не марнують, і аварійність газопроводу зростати не буде. А ти, зі свого боку, закриваєш свої – і чиї там ще, на твій розсуд – очі на таке ігнорування брехливого звіту.

– Ти що, мене на злочин штовхаєш? – І остаточно серйозніючи: – Як же я можу піти на такеє порушення? Та мене ж із роботи!..

– Порушення ти вже, Михайло, зробив! – починаю втрачати терпець: “Треба ж таке: він же, гад, починає мене звинувачувати!” – Археологію, не кажучи про виробництво, ти вже підставив. Тепер думай, як виплутатися з двубічної тої халепи!

Придумав, за добу від тої розмови віч-на-віч. Через добу, коли розмовляли в будівельному управлінні вже вчетвером (він, я, а ще директор і головний інженер будівництва), Іващук прохопився, що зателефонував до Сидоренка й Козака – керівників Інституту археології. А ті заспокоїли його й наказали стояти, ані руш, на своєму: “Шилов чи будь-хто не має права…” й т.д. (вище див.). Тут вже Мишко розглузувався вовсю! Не тільки мені, а й дирекції Укрголов-газбуду тако-ого наплів:

– Ну то й що, що поселення за півкілометра від траси? А угіддя того поселення, а охоронна зона розкопок!.. А смітник – він теж пам’ятка людської культури! Так, пане Шилов, чи ні?

Всі поглядають на мене, а я белькочу (замість врізати кандидатові тому ляпаса):

– Ну, може років через тисячу від сучасності й стане. Якщо не розорють… Хоча, сучасність нашу археологія вивчати, напевно, не буде. Бо залишимо доволі писемних і тому подібних свідоцтв. Археологія ж вивчає, переважно, дописемну історію…

– “Переважно”, – радо перекручує Іващук, тертий в подібних дискусіях, наукове моє патякання. – Але єсть же й загальне, міжнародне притому, законодавство про охорону всіх пам’яток! За те й Інститут, і Міністерство культури і ратують!.. Корочче: або ви, – обертається до сердитих, але розгублених будівників, – сплачуєте нам за необхідні археологічні дослідження відповідно до підписаного вами вже нашого звіту – або ми розширяємо межі поселень за рахунок їхніх охоронних зон, і ви заплатите більше удвічі.

– Яка там платня! – скаженіє головний інженер. – Ми ж сказали вам: траншея газопроводу обійде ваші ср… поселення!!

А Іващук – ну прямо втілення інтелегентської гідності:

– На обхід потрібен новий проект, чи не так? А коли проектувальники вам його зроблять, на ньому мусить бути печатка Інституту археології; так? Печатку ж вам поставлять тільки після нової розвідки. І якщо буде виявлено пам’ятки й на трасі нового проекта, тоді – все спочатку. Отак!

– Да-а, зубасті ви хлопці, – резюмує директор. І, обмакаючи хусткою спітніле чоло, звертається до свого інженера: – Ну що, будемо подавати до арбітражного суду?

– А кого він призначить за експерта? – ховає той очі.

– Шилова – точно кажу! – не призначить, – втручається в їхній діалог Іващук. Йому тепер дійсно вже весело. – Бо Шилов сторона зацікавлена: його з Інституту поперли! А інші фахівці-археологи – всі на Інстітуті або Міністерстві зав’язані. І навіть якщо хтось із Міністерства культури… все одно без експертизи Інституту тут не обійдеться.

Збрехав. Альтернатива академічному Інститутові археології є: міністерський Інститут пам’яткоохоронних досліджень на чолі з академіком В.П.Дудкіним. До якого я потім будівникам і порадив звернутися. Але вони не ризикнули виступити проти академіка Сидоренка, забоявшись його статусу депутата Верховної Ради:

– Знаєте, пане академіку, народне прислів’я: “Його не тронь – воно не буде”? Бо хоч ваш археологічний босс в депутати і по списку проліз, й у опального нині екс-премьєра Лазаренка ідеологом був – але якщо Сидоренка з Верховної Ради іще не турнули, то… Біс його зна! Ризикувати з арбітражем не будемо, бо ще в більшу халепу потрапимо…

Контракт зі мною – для нагляду за подальшими археологічними роботами – проектанти й будівники не продовжили. А мені ж дуже не хотілося поривати з їхніми партіями, набагато дружнішими й чеснішими від колишніх археологічних моїх експедицій! Що поробиш, не прижився і тут… Добре вже й те, що оті чотири місяця надали мені можливості оговтатись матеріально й морально. До того ж вважаю, що зарплатню свою в Інстітуті газофікації я відробив – бо, за чутками, на якісь компроміси Інститут археології все ж таки зрушив.

Жаль, що теперешніх моїх можливостей тоді не було! А то б, може, і досі працював би з геодезистами-польовиками…

7

Окрім тих негараздів, перевірка археологічної розвідки на Одещині стала однією з найнезабутніших подій у моєму житті. Бо співпала з телеекспедицією, яку здійснив молодий режисер Олександр Коницький. Він зажадав екранізувати мою історичну повість “Гандхарва – арийский Спаситель” (К., 1996; М., 1997) і, користуючись моїм перебуванням у місцях колишніх розкопок останків “сина людського”, вирішив відзняти документально-художні ескізи до майбутнього фільму.

Зустрілися на базі геодезистів у місті Котовськ. Перш за все відзняли на відеоплівку сюжет нашої спільної праці, а також вигляд дійсних поселень і корисливих вигадок Іващука. Потім, у вихідні, майнули на старому “Мерседесі” Коницького до Новосільської переправи через Нижній Дунай, над якою – в основі кургана Чауш – у 1987 році трапилась мені та неймовірна знахідка… Уявляєте собі, що б діялось у світі, якби в Ізраїлі знайшли останки Іісуса? А от знахідка останків Гандхарви в Україні не сколихнула й її; от диво, так диво!

“Якщо не статтями й книжками, то може хоч телепередачами й фільмом вдасться зрушити це спляче болото!?” Я мав підстави для такої надії. Бо завідуючи в Москві науково-культурологічним відділом РОДу, спромігся відзняти чотири подібні відеофільми про святині землі Української, показати по деякім телеканалам і супроводжувати ними тепер свої лекції – про Кам’яну Могилу (під Мелітополем, на річці Молочній) з найпершим у світі літописом, про найдавніші кургани й витоки арійських Вед (у гирлі Псла, біля верхів’я Дніпровських Порогів), про первинне упорядкування тих збережених в Індіії Вед (за Високою Могилою поблизу Старосілля що на Херсонщині й ін.), про Змієві Вали (від Ворскли до Дунаю)… дійшла черга тепер і до спорідненості Вед зі Спасительством й Йогою.

Керівництво РОДу (Российского Общенародного Движения) відкараскалося, правда, потім від моїх доробок – і презентація в Госдуме монографії “Начала цивилизации” прошла без його участі. Ту презентацію на засіданні Комітету з питань геополітики влаштувала мені А.В.Осипова, помічниця одного з депутатів. А замість родовців, як навмисно, прорвалася – через усі міліцейські кордони й бюро перепусток – представниця протилежного табору: видавнича художниця-оформителька Д.М.Абрамзон.

“Виступити прагне, напевно. Що ж вона скаже?”

Діна Мойсеївна сказала так, як належало було б сказати слов’янам – якби вони не гризляся між собою та за Біблію чужу не трималися, даремно сподіваючись розбудувати на ній (на Православії в його церковно-християнській трактовці) свої національні ідеї.

– Політика, наука, релігія – то все тактичні прояви державності й етносу. А стратегія – це культура в цілому… Книга, яку ми зараз отут обговорюємо – це явище загальнолюдської культури. Сама назва “Начала цивилизации” говорить про це. І я рада, що наше видавництво “Академічна перспектива” і я особисто – причетні до такої події.

“Культурне явище, яким скористується сіон – бо слов’янство Росії й України скористуватися цим не зуміє, – довершив я глибоку думку Д.М.Абрамзон. – Ну що ж, може хоч таким окольним шляхом (як колись через Біблію, що на нашій землі пращурами нашими започаткувалася – а через тисячоліття як єврейсько-візантійська мудрість до нас же і повернулася) і до нашого культурного обігу частка наших же святинь через “Начала” потрапить. А то, на пряму, й не помітимо – зруйнуємо власні святині!.. “Слона-то я и не заметил!” “Дурні бо бідні, а бідні бо дурні!”...

Пригадалися мені розкопки могили “Цегельня” біля гирла Псла, на Полтавщині. Було це восени 1992 року.

Оту свою назву курган отримав ще в дореволюційні часи – через цегельню. Яку місцевий поміщик побудував поруч із “пірамідою степів”, маючи за мету поступово підкопатися під неї: а раптом – скарби!? Але місцевий учитель доклав по земству в губернію, приїхала з Полтави комісія – й цегельня залишилася тільки в спогадах, у назві Могили… Так охороняли пам’ятки за царату.

Не можна сказати, що за радянської влади охоронять перестали. Ще й як! – перший зам голови кожного райвиконкому займав почесну посаду голови відділення Всесоюзного Товариства охорони пам’яток археології, архітектури й історії; вище була обласна структура, ще вище – республіканська при Міністерстві культури, найвище – загальнодержавна всього СРСР. При цьому безпосередні виконавці Закону про охорону пам’яток засереджувалися в місцевих (так званих народних), районих і обласних музеях, які проводили облік, захист й розкопки святинь під контролем або при участі інститутів чи відділень археології республіканських Академій наук.

До київського ІА НАНУ – де я тоді працював, не був вигнаний ще за своє вільнодумство – місцеві краєзнавці на чолі з Миколою Стаховим достукувалися відносно новітньої руйнації Цегельні років зо три, аж поки за справу не взявся вищезгаданий Інститут (тоді ще лабораторія) пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури. Й коли мене оформили туди за сумісництвом і я добрався до кургану зі своєю експедицією, то від Цегельні – заввишки до 8, завдовжки до 100 метрів – залишилася ледь-ледь третина. Інший її грунт, здебільше родючий луговий чорнозем, розтягли дачники слідом за будівниками сусіднього шляху.

– Якби не я от – зруйнували би зовсім! – хвалився нам, столичним археологам, асенізатор навколишніх сел. – Це я порятував сю Могилу, от як! Аякже, то – пам’ять! Ми ж з неї в дитинстві на санчатах з’їжджали…

– Як же ти її рятував?

– А-а… Дивлюсь от: гребуть екскаватором, серед білого дня. От я ночі діждався – та й гівном Цегельню навколо облив!

– Чим-чим?.. як це – “облив”? – не второпали зразу.

Асенізатор, втокмачуючи нам, науковцям, аж пальцем над головой помахав:

– Сморід же – не продихнеш! От і кинули ті грабарі Могилу зривати. А тут і ви підоспіли… Отож і напішить собі десь: “Врятовано механізатором райробкопу Васильченком, Степаном Івановичем із села Підлужжя що поблизу Комсомольська-на-Дніпрі, для історичної пам’яті Української нації”. От! Не забудете, ні?

Пробачте, Степане Івановичу, прізвище Ваше забув; та й звуть – не певен, що так. А все інше – ні на йоту не вигадав… Земний уклін Вам, величезне с п а с и б і! Цегельня, як побачимо далі (та й у “Побіді” вже говорилося) варта того, щоб Україна запам’ятала подвиг асенізатора з Підлужжя під Комсомольськом.

“Де ще в світі отак оберігають власні святині, підмурки національних ідей!?. Але ми ще поборемося, абрамзони; ще не кінець. З гівна свої святині піднімемо, потом і кров’ю відмиємо – а таки у безвість не підемо, зась!”

Ми вирішили відзняти місце Чауша (“Дозорного”, з гагаузської мови) та довколишні види, а також спробувати зіграти Ганд-харву – силами самого режисера та двох акторів, яких він з собою привіз; я мав грати себе самого: письменника і археолога…

На місці кургана цвіли тепер маки; на сусідньому, такому ж травневому полі озимини – їх чомусь не було.

Коливались червонії маки, шелестіла росиста пшениця. Я плив у їхній повені, переживаючи спомини про колишні розкопки. На завершення їх, пригадалось, прийшов на світанку зробити останні уточнення в щоденнику й кресленнях – і побачив на жовтневій оранці величезну зграю лелек, якраз на плямі розтягненого бульдозерами Чауша. Чого вони там зібралися зі всього Дунаю? хоча й у малі зграйки збиваються рідко?

Ні про лелек тих, ані про ті маки – нічого більше не знаю. Відома мені лише суть: на тому місці за три тисячоліття до Різдва Христова приніс себе народові на пожертву чи не найперший арійський Спаситель.

А ще, по тому полю йдучи, пригадав свого колегу з Молдавії, з яким познайомився в експедиції у цих же краях – у Бессарабії. А в Молдові зустрівся зі Степаном через вісім років, навесні 1995, під час презентації своєї “Прародины ариев” в одній з установ. Він, як “справжній археолог”, спробував мене критикувати з трибуни: “Ваші висновки виходять за межі нашої методології”. На що я, у відповідному слові, наголосив на підлеглості археології загальноісторичній науці: “Власної методології в археологічній дисціплині не існує. Є методи – але й вони вторинні відносно… не історії навіть, а криміналістики! Археолог – це той же слідчий минувщини. Чи потрібен кому опис місця події без виявлення її картини, мотивів і перспектив? Чи потрібне голе речознавство суспільству? То – наша кухня, а суспільству потрібні лише висновки з неї… Археолог – це фахівець, професія якого – історик, з обов’язковим володінням етнографією, мовознавством та іншими дисціплинами загальноісторичної науки. От я межі археології й зрушив!”… Вночі ми сиділи у нього на кухні, запивали казенну горілку домашнім вином – і під нетверезу розмову Стьопа розхристав власну сорочку. А на голих грудях – рубці від косого розчерку автоматної черги.

– Це коли вчетверте мене розстріляли, насправді. Сказавши наперед, хто мене здав… як молдавського націоналіста! Мене, русака!! хоч і з домішкою різних кровєй… І не через те, що у Єпіфана такої нема – а що я за п’ятнадцять років сумісних робіт виявився розумнішим від нього. П’ятнадцять років експедицій!.. з однієї миски!!. Та ти ж, Юрко, розумієш. Розумієш, чи ні?.. як мене бабця на смітнику підібрала, підживила, і – через Дністер!.. То як?!

Це я тоді розумів. Не розумію тепер, як наступного дня – презентуючи свою монографію в іншій столиці – зміг спілкуватися по-людські з Єпіфаном і грати з ним в обопільну мовчанку відносно минулого дня.

“Кажете, навіщо нам оті давні Спасителі? А сьогоденного, власного – маєте!!?”

– Вернись у маки, звідтяля не виходь! – кричить мені режисер. – Нам червоного більше потрібно! Червоного, гей!!.

Безвихідь “Побіди” знову наздоганяла мене.

8

Тікаючи від тієї безвихідді, я вирішив провести літо 1999 у приазовському Обіточному, де в хаті померлих батьків мешкає моя єдина сестра. В нашому селі ще живуть мої шкільні друзі та кілька неблизьких родичів, стосунки між якими ледве жевріють…

Сестрина господа ледь дотягує до середнього – для наших країв – достатку. Слідом за нею можна ставити господу мого найліпшого друга, Віктора Бажана. Але йому до того й діла нема: живе бобилем, чотири передостанніх роки доглянувши паралізовану матір. А у сестри… ні, зарікся вже писати про близьких; так у безвість безгрішно-ніякими й підуть.

Наважуюся розказати трохи про дядьків по матері – Миколу й Михайла.

Микола Іванович, хрещений мій батько, все життя проробив на селі, комбайнером здебільше. Вважався найкращим в районі, а були роки – що і в області. І коли одного разу прийшла в райком рознарядка на золоту зірку Героя Соцпраці та орден Червоного Прапора, директор радгоспу “Приморський” – де М.І.Сиващенко тоді працював – викликав його до контори та й каже:

– Вирішили на бюро: тобі, Миколо, Зірку давати!.. Е, ти ще не дякуй – а заяву хуткіше, при мені оце зараз, пиши. До вступу в кандидати Партії… І як це ми, парторганізація наша, тебе проморгала!

Дядько узяв ручку, покрутив – та й відмовився.

– Ти що це, скритий ворог Радянської влади? Чи політика Партії тебе не влаштовує?! – подолавши розгубленість, заволав на нього директор.

– Та ні, – стиха і немов би ніяково, як завжди, відповів йому дядько. – Діло не в тім.

– А в чім же ще, в чім!?

– Діло в тім, що люди здороватися зі мной перестануть. “Все життя, – скажуть, – безпартійним прожив, а тут – на Героя купився.”… Пробачте, вступати не буду.

Так і зостався найстарший з братів Сиващенків ковалером Червоного Прапора…

Остання наша розмова відбулася в присутності середущого брата, Михайла Івановича. Той після армії майнув до Донбасу, за шахтарським “довгим карбованцем”. Одержує й досі – як інвалід. Хоч і сліпий, а лишився живим – єдиний з бригади.

Коли те трапилось, я закінчив другий клас, і ціле літо був поводирем у Михайла. Ходили вздовж моря, балакали… Тепер, через сорок років, вперше зустрів його знову на березі. Дядя тягнув по воді, за чалку, човна – повертався до “Заготзерна” із рибалки, десь кілометра за два.

– Як же Ви самі?!. Провести до стоянки? – занепокоєно вдивляюся в чорні окуляри на посіченому синіми цятками обличчі.

– Та ні-і, не турбуйся. Я – ногами навпомацки, знаю вздовж запльоску кожний камінчик. В морі ж – по вітру і хвилі, по запаху… А біля “Заготзерна” мене жінка чекає; до Миколи, до дому проводить… Не переживай ти за мене, Юрко!

Отож і зустрілися у дворі мого хрещеного батька: я, дядьки та Михайлова жінка. Не дружина, а “сестра во Христі”. Яка не дала нам поговорити як слід – бо встряла зі своїми буклетами й проповіддю… Попробуй отут посперечатися, а тим більш – просвітити! Щоб і до ладу, й не образливо, і – головне – сліпому шахтареві його віконечко до світу духовного не затьмарити.

– Ні-і! Я бачив там Господа нашого, Ісуса Христа! Після вибуху, серед пилу та крові… І він мені рік! І тим я живу… І благаю, племінник, тебе: відступись від гріха! навернися до Бога!

– До Бога – так. А чому до Христа; не до Сварога, наприклад, – чому?

– Диявол! То диявол вселився у вас, – скаженіє відразу ж “сестра”. – Просвітіться й покайтеся! – тиче мені в лице різнокольорові буклети й брошурки.

А я – туди-сюди, та й за хвіртку… Попрощався на бігу. І більше хрещеного свого, дядю Колю, живим не побачив…

Віктор Бажан – однокласник і друг мій душевний – колись професійно рибалив, поплавав морями від Арктики аж до Антарктики, – й за цією романтикою прогавив літа молодії. Як і я в експедиціях – свій родинний добробут. Що було – віддав синові, першій дружині й сестрі. А собі придивляюсь оце Будинок пристарілих між гирлом Обіточної й морем; казка, а не фініш (якщо дотягну)! Бажан, щоправда, обіцяє:

– Я й тебе догляну, якщо параліч розіб’є.

Насміхається, натякаючи на мою чревату інсультом огрядність – аж ніяк не сумісну з духовними стражданнями й відкриттями витоків йоги… А я й не претендую, не становлюся навшпильки. Я робітник науки історії, ось хто. Мостобудівник (ким і насправді стала Бажанова сестра, в яку я колись був безнадійно закоханий), котрий навряд чи встигне скористуватися власним творінням.

От Іван Семібратов – той встигне! Якщо його Галина, дружина, поганять не припинить. У них робота на господі не втихає й на мить. Жаль тільки, що один і другий сини з армії як повернулися – так кілька років уже безробітні.

Від того виїжджають обіточенці, зубожіють і вимирають цілі роди!.. От і Чуйки – Олександр і Вітько, герої кількох моїх творів. Господарства у братів-сусідів справніші від того, що у моєї сестри. Старший, як і Бажан, бобилює; матір ще, правда, жива. Був колись сільським механізатором широкого профілю, тепер сторожує пусте “Заготзерно” на березі моря. Там Олександром безпосередньо керує його тезка і колишній наш однокласник Тарасюк, який разом із братом – кажуть – приховали до кращих часів прапор місцевої парторганізації. А може то справа директора, що побував наприкінці “перестройки” останнім секретарем райкому КПУ, – хто ж його зна!.. Витько сімейний, його дві дочки (вже виїхали, але ще наїжджають підгодуватися) й дружина “гризуть”. Шоферував у колгоспі “Ударники моря” – аж доки той не пішов з молотка за борги. Тепер, як і брат, сторожує: у свояка-бізнесмена, на арендному пляжі біля Набережного – з чого і почалася ця повість.

…Згадайте початок “Після біди” й уявіть собі, що страшна та пожежа тепер догорає, а ми ще не знаємо: то Дуня у небо злетіла. Отож і не задивляємося вже у той бік. А йдемо знову в море, на перебірку наших браконьєрських сіток. Я – на веслах, друг – з драгою, якірцем-“кішкою”, напоготові; пливучи човном, розмовляємо:

– Якби не просрали обіточенці своїх “Ударників моря”, то жили б тепер не гірше від бановців; га? До них недавно сам Кучма-президент приїжджав, шо-о ти! – з постійною, більш-менш виразною насмішкуватістю, теревенить Чуйко. – Каже їм, тим болгарам:
“О! Так ви ше нічо, живете! Може у вас і фермери є?..” Є, Валера із Набережного. Було десять коней, залишився один. Га? А у Бановці колгосп не порушили, навіть ферми – працюють… У Інзовці, правда, теж болгарські переселенці живуть – але вже доживають, як ми. Я туди нанімався на косовицю зерно охраняти, так шо-о ти! Сім центнерів з га, пополам із землею!..

– А не брешеш: “сім центнерів”? Гектар засіяти – три-чотири потрібно. А дощі ж цього року були, – виказую свою обізнаність з хліборобською справою. Чуйко мене поправля:

– Так сіяли ж у тій Інзовці майже все – по неораному! Соляр економили, га!. Тепер, неначе махновці, чатують у балках з підводами: де б із комбайну чи з машини зерна хапанути? Та шо-о ти!.. Конєшно, де добрива, пари й ще якась агротехніка – до сорока центнерів на круг! А ми, кажу, “Ударників моря”… Які були у нас землі, грядина, виноградники, сад! Га? На дрова дорубують, усе чисто за вітром пішло. Про суда й рибцехи вже мовчу…

Помовчую й я. Пригадую вірш свого батька – пияка й сільського блазня, Льоні-поета:

…Не знал тогда я, чем папаша

Мой страшно так был огорчён.

Тогда смекнул лишь:

“Доля ваша – ЗЕМЛЯ”, –

Сказал

и помер он.

А Чуйко, немов угадавши мої невеселі думки:

– Каза-ав нам, дурням, на правліннях покійний твій батько: “Ду-умайте, за кого і як голосуєте! А то старцями між люди підемо…” От воно й сповнилося, га! Хоч і комуністом батько твій був – а людина, й не глупа. Шо-о ти…

Знаю тепер і без нього. Тому пропускаю останнє повз вуха. Відповідаю на перше:

– Більше того: вже й ті люди кінчаються, у кого можна милостиню… всі жебраки!

– А Кучма, й Міжнародний той Фонд?.. шо ти говориш!

– Вони теж жебраки. У кого золотого запасу бракує, кому родовищ чортма, а хто – без совісті зовсім… І ні в кого – вічної душі! Всі або здихають, або помирати збираються.

– От-от, – не зовсім до ладу посміхається Віктор. І наводить недоречне на морі шахтарське прислів’я: – А гробів з карманом – не буває!.. Е, е! табань, – уже за сітки зачепились!

Авжеж. Дай, Боже, на юшку, а то й і на пиво. Та ще жінкам нашим “на підтримку спідниць”, – а то ж які ми, у біса, мужчини!

Я от, приїхавши на батьківщину з грошенятами убогими, розраховував на торішні обіцянки – під випивку на березі моря – районного начальства посприяти мені тут із заробітками: лекціями, публікаціями й виступами, своїми відеокасетами й книгами, постановкою п’єси та впорядкуванням музею… еге! обіцяльники виявилися слизькішими за столичних. Приїхав, а вони поховалися! А я ж сподівався ще й сестрі чимось допомогти. Ось рибою за гостинність тепер і віддячую. Штрафу за браконьєрство я не боюся: що з убогого письменника візьмеш? І треба ж йому життя реальне вивчати, чи як?

“От якби зараз – та з майбутнього пам’ятника земляку-академіку дещицю дали!..”

Спасибі друзям дитинства; спасибі рідному морю й колишній колгоспній землі – що хоча тепер і чужі, а все ж таки дещо ще родять.

Земля чужіє – це осягти ще можна, совєти до цього народ із 18-го року підводили. А от що й море вже не громадське... “Так і небо скоро на клапті розділять! Та й поділили уже, над державами…”

Коли я влітку 1995 жив у хатинці районного рибінспектора біля рибацького (колгоспного ще тоді) стану й писав там п’єсу “Свидание с родиной”, нальоти – без попереджень – його колег з області й столиці були як ЧеПе. Тепер же – зазвичай. До того ж рибаків, яких уже позбули колгоспу та стану (а отже і засобів законого існування) обсіли податкові інспекція й поліція, та ще й… пограничники, о!

Споконвіку здавалося нам, обіточенцям, що до кордонів країни – ого-го як далеко! аж гульк – а вони за веслом. Квитанцій за човен і право на вилов питають. А ми-то вважали, що прикордонники не для того, щоб у своїх громадян – останній кусень із рота тягти; що вони – від чужоземних імперіалістів нас захищають… Еге! – Были времена, прошли былинные. Зате незалежність тепер в Україні.
І свобода підприємництва, о!..

– На одного рибака з Лозановки – осетра великого, кажуть, піймав – тако-ого штрафа наклали, та шо ти! Повісився мужик, шоб хату від сім’ї за той штраф не забрали… Дожимає селянина держава, Лєксеїч! Уже розпаювали колгоспи, тепер землею торгувать починають. А хто засівати буде? оті спекулянти?!. По дурі чи навмисно уряд це робить, га? – з рідкісною для нього серйозністю питає Чуйко.

– Не думаю, щоб пан Президент та його оточення дурніші за Дуню – царство їй небесне! – були, – відповідаю я знехіттю. Важко говорити й гребти; не те що Вітьку – з кішкою-якірцем у руках.

Пливемо до дальніх сіток; ще далеко. І друг не дає мені спокою:

– Значить, навмисно… Для чого?

– Для того ж, що й Ленін із Троцьким. Лінія закордонна, та ж сама: на Голодомор. Щоб осідлати хлібну Вкраїну.

На цю тему багато було вже говорено – і з Чуйками, й з Тарасюками, і з Семібратовими та Бажаном, – так що розуміємо ми тепер один одного з півслова. Проте Віктор не замовкає, продовжує:

– А буде, буде-таки голодуха. Як не в цьому, так у наступному році… Га? Це ж треба – пальне перед косовицею зникло! А орати та сіяти як? – знову наекономимось до семи центнерів з га!? Шо-о ти поробиш!..

Із подошви виліз цвях,

Чим біду розрадити? –

По голівці треба бить,

А не тільки гладити!

– проспівав я Вітькові з репертуару народного кобзаря Василя Нечепи. Та ще і присвиснув.

– Е, е! ти шо? Не свисти, а то риби не буде, – повчає Вітько, спускаючи кішку-драгу за борт. Оскільки ми вдало вийшли на створ (двох берегових орієнтирів), линва тут же натяглася: знайшли!

– А куди ж вона, та риба, тепер із сітей? Вибирай!

Але друг не спішить:

– А як рибнадзор з камишів виглядає, га? Або тухла уся, при жарюці такій? Шось ти не те, Олексіїч… От про гвіздок, то ти добре сказав! І шоб узялися гуртом, треба нам знову свого земляка – батьку Махна! – воскресити. Га, як собі думаєш?

Про це теж немало говорено. Тим паче, нещодавно реферата по книзі “Дороги Нестора Махна” О. та В. Белашів зробив, пропонував і Чуйкам почитати… Тому спересердя стинаю плечима: от і воскрешуйте вже, чого теревените?

Човен наш, припнутий кішкою до підводних сіток (чекаємо, поки сонце закотиться зовсім), стоїть напроти величних руїн садиби поміщиків Орлових-Денисових – Товстих – Голіциних – Глібових. По Москві я знайомий з представниками нащадків усіх цих колін. Але нагадую Вікторові лише про останнього, найавторитетнішого тепер від усіх:

– Руїни Глібовські бачиш? Глєбов Петро Петрович – народний артист, що Мелєхова у “Тихому Доні” зіграв, а тепер ще й Предводитель Донського козацтва – міг би Набережному з Обіточним разом посприяти. Міг би! ми з ним про це говорили. Але на кому тут оцю справу замкнути, щоб віз цей отут хтось тягнув? На Чуйках чи на Кострикині, своякові твоєму?.. Більше ні на кому. Але й ви ж – не потягнете!

– Шо-о ти!.. Ми вже з братухою церкву тягли. Купол задарма зробили, хрести. Га? Так нас же баби – ворами назвали. Шо-о ти!.. Після того, як кинув старостувати у церкві – одинадцять попів так же само ізгнали! Облік прихожанки ведуть: скільки випив, де ночував. До Бога ревнують! Єпископ приїхав: “Люди добрі, звідкіля ж я вам священника святого візьму!”… Га? То не люди – зарази!

Слухаю його у піввуха. Знаю вже усі ті пригоди. І як колгоспники (тоді ще) на реставрацію старовинної, поміщиками збудованої церкви стяглися; і як благочинний ті кошти на районну новобудову свою перевів, і як чергового обіточенського попа – занадто сміливого та балакучого – люди благочинного прилюдно під час служби побили; і як найкращий з попів разом із старостою – тобто Вітьком – голубів у церкві з рушниці стріляли: “Щоб на ікони не срали!”… Так що знав, про що другу казати і на кого в селі сподіватися.

Ні на кого! – з трьох тисяч мешканців – он воно як. Дожили-докотилися мої земляки. В районі ще можна б із десяток людей путящих знайти, якщо захист їм від рекетирів та начальства надати.

“Треба шукати нетрадиційні, несовєцьки шляхи. Дійсно, що треба б Махна!..”

– А ти, Олексійович, взявся б? – уриває мої роздуми Віктор.
І тут же сміється: – Нє-а, шо ти! Якшо вже Кострикін – найкращий бізнесмен у районі – не зміг відбудувати й імєнія, то тобі – і не рипатись! Га? Письменників влада тепер не шанує, шо-о ти…

– А ти, от, книжки мої, що дарую, – гортав?

– У мене часу немає, працюю.

– От-от! Як неандертальці ті, за дурною працею й вимрете… Знаєш анекдота про міліціонера та мавпу?

– Як банан доставали? “Шо там думати? Трусити дерево треба!” – Ага?.. Е! А тра й нам, бо уже сутеніє.

За перебіркою сіток шугають, мов рибини, думки. “Вивести б з хащів, як Данко, а там – Бог із ними, нехай хоч розтопчуть! Аби хоч померти з надією, що вже йдуть, а не топчуться; зрушились…”

Не з самовідданої любові до народу думаю так. А від огиди бути вівцею в отарі.

9

Арійський Гандхарва, молдавський Данко, Індра-Ондра індійських Вед і слов’янської “Велесової книги”, український Першо-предок із Савур-могили та Козак Мамай і Сірко Іван, його спадкоємці, – то все ланки з ланцюга дохристиянських Спасителів людства.

Найближчим предтечею Христа (“Помазаника”, з давньогрецької мови Нового Завіту) є Масляна або Колодій – останки земного втілення якого були розкопані археологами в 1953 році біля села Пожарна Балка на Полтавщині (див. у монографіях Н.М.Велецької “Языческая символика славянских архаических ритуалов” та Б.О.Рибакова “Язычество древних славян” московського видавництва “Наука” 1978, і 1981, й наступних років та в моїй книзі “Ганд-харва – арийский Спаситель” київського й московського видань 1996–1997). Спільне тут індоєвропейське походження обох Спасителів – зокрема, ремінісценції в цих образах одвічного звичаю поливати жертвуючих собою звитяжців перед їхнім самоспаленням, вознесінням у божественне небо… Народна мудрість зробила, щоправда, з Масляни “широку Масляницю”, а з Кола-Дія (“Бога зодіакального Кола”) – “Коляду, колядки, колоди (котрі прив’язують, на відповідне свято, до ніг підстаркуватим парубкам і нежонатим чоловікам – натякаючи на недоцільність перебування їх на людській землі)”. Проте ті ж таки слов’янські народи добилися від християнських церков шанування своїх пращурських свят. А головне – хоч якось зберегли сутність власного Спасительства, від якого у “всесвітньо”-біблійному – лише форма та дещо із змісту.

Той формально-змістовий “християнський підмурок” Православія (“Славління Прави-Неба”, за “Велесовою книгою” прадавніх слов’ян) застить світло аж на 4-8 поверхів палацу слов’янської ачи праслов’янської етнокультур, зазначені “поверхи”-початки яких засвідчено історичними хроніками “Закону Володарки” (Шу-Нуна, як звалася тоді Кам’яна Могила) та “Велесової книги”. Що не тисячоліття – то “поверх”, з яких церква “просвітила” лише останній – дев’ятий… Добре чи погане те світло – питання окреме. А зараз мова про оті затемнені “цоколем” поверхи – без яких нема Спасіння в сьогоденні та майбутті ні слов’янам, ні людству…

У попередній “Побіді” розповідалося про те, як автор та його колеги – археологи, мовознавці, історики – осягали вищеокреслені істини. А в цій повісті – про людей, здатних користуватися ними.

Повернення з Обіточного до столиці наприкінці вересня 1999 пов’язалося зі зйомками відеофільму, який було задумано мною разом з режисером “Київнаукфільму” Дмитром Богдановим. Планувалося зняти дві частини під загальною назвою “До Різдва, до Потопу”; у І частині показати найдавніший у світі літопис Кам’яної Могили (під Мелітополем, за 80 км від Обіточного), у ІІ – її ж алтар на вершині, поряд із арійським зображенням самопожертви Гандхарви.

Зйомки пройшли чудово! За виключенням загадкового відмовлення апаратури (яку довелося міняти), але таке було для мене не в новину. Бо знімав тут вже вдруге і, крім того, добре запам’ятав відповідне пояснення директора Державного музею-заповідника “Кам’яна Могила” Б.Михайлова, зроблене ним під час доповіді на одній із міжнародних конференцій:

– Я історик матеріалістичної виучки. Але спостереження переконують в тому, що над центральним вівтарем Могили стоїть мощнєйший енергетичний стовп. Мощнєйший!..

Непогано, проте з порушенням термінів, пройшов і монтаж першої частини майбутнього фільму. А далі – все “пішло на полицю”. Як і робочий матеріал, відзнятий Олександром Коницьким.

“А я вже, дурень, радів! Познайомив обох режисерів, мріяв поєднати їхні з’йомки в один фільм про Спасителя аріїв… Що за причина?” Підозрюю: не тільки природно-виробничо-містична…

4 жовтня було моє 50-річчя; ювілей, як-не-як. Намріяв собі якийся прорив – не тільки життєвої, але й творчої долі – до якихось променистих вершин. (Які, переконався тепер, підкоряються дійсно. Але не “цілеспрямованим, стійким, наполегливим” – як вчив нас істмат, – а тим, хто спроможеться “настроїтися на божественну хвилю” побіди – “після біди”.) До того дійшов, що запропонував приятелям із керівництва Національної Спілки письменників України висунути мою особу на яку-небудь премію державного рангу. Пояснив:

– “Не користі для”, а тому, що можна буде тоді докторську дисертацію по монографії “Прабатьківщина аріїв”, “зарубану” в Інституті археології, йому в обхід захистити: по сукупності опублікованих праць. Лауреатам держпремій таке дозволяється. А докторський статус “Прабатьківщини” і автора – це ж авторитет і пам’яткам України, основам для розбудови національної ідеї.

Вірно говорив, схвально кивали… Проте ювілейна виставка моїх книжок та публікацій у періодиці простояла менше доби, а належало – тиждень (для класиків – місяць і більше). Отоді я, нарешті, зрозумів своє дійсне положення в ієрархії української національної еліти – номенклатурного штибу (тішу себе ще оцим). Принаймні, таке місце відводить мені правління НСПУ. А СПР, напевно, ще нижче – бо “Літературна Україна” про 50-річчя через півмісяця хоча спом’янула, а російські друзі-письменники – і не згадали.

Справа тут не в моїй особі, і навіть не в працях моїх… зрозуміло?

“Коли вже святині – гівном поливають, коли вже попи – із рушниці в церквах… кому ти потрібен, фахівець-захісник?” На Національну Спілку письменників, тим паче, не ображаюся. Бо ще до вступу знав їй ціну – після марних блукань поміж класиків зі своїм аспірантським відкриттям рукотворного втілення Матері-Землі в українських могилах-курганах. Та й після вступу: хіба ж підтримав хоч хтось із правління чи класиків української літератури відкриття найпершої в світі писемності, найдавнішого літопису Кам’яної Могили? – а закликав же, виступав, і не раз!..

Ювілей все ж відзначили, 7 жовтня. Призвичаївши його до презентації моєї чергової книги “Праісторія Русі – України”, виданої стараннями Василя Остафійчука, генерал-осавула громадської організації “Українське козацтво”. Він ту презентацію в Будинку письменників НСПУ вів, і він же там банкет влаштував – в рахунок наших з ним казкових прибутків від продажу бестселлера. (Шуткую. Прибутків ми не діждалися. Та й не разраховували – дбаючи, здебільше, про престиж України в народі й світах… В “Побіді” про дбання те і книгу розказано досить.)

“Доведеться іншого тилу для боротьби за визнання праісторії України шукати. Тим паче, що НСПУ тепер у інший бік повело.” Авжеж. Мій колишній колега Відейко он, біля керівництва все крутиться; Юрій Канигін – автор “розкручених” на урядовому рівні “Путей ариев” та “Української мрії”… той, хто мріє увести еврейский “геном” в тело яфетической расы, т.е. оплодотворить ариезированные народы. А затем на землях Украины произойдёт и этническое соединение. “Знають, кого привічати!..”

Збрехав би, якщо б сказав такеє не на одне лише керівництво, а на всіх письменників гамузом (та й у керівництві – не всі ж “про-канигінці”? Хтось, сподіваюся, й проти). Чи ж не громада вигнала того мрійника із залу під час обговорення мого “Homo soveticus”?

Перша презентація тієї книги, виданої мною на підтримку “Прабатьківщини аріїв”, відбулася на початку 1996 року в київському Будинку вчених. Серед інших записок від слухачів була і така: “Як Ви відноситеся до “Пути ариев” Ю.М.Канигіна?”

– Спекуляція! притому безсоромна. Намішав науково-релігійно-політичних півправд… Гуру там всевідущий діє: “Неправду Шилов пише, – мовляв, – що арії пішли з гирла Псла, від майбутнього містечка Беліберди черкасів-козаків…” Яка, у біса, “Беліберда”! Келебердою спокон віку була, “Фортецею над урвищем” – з черкеської мови.

Через тиждень відбулася друга презентація, у Будинку письменників. І коли я почав відповідати на подібну записку, кинули репліку:

– А Юрій Михайлович – тут!

– От і добре, – кажу, – зараз надамо йому слова.

Узяв. Скромненько під трибуною став. Та й інтелігентно, не-гучненько так:

– Відносно “Беліберди” – то друкарка наплутала. З ким не буває!.. Що ж до “спекуляцій”, то доповідачеві слід би подивитися на себе, ізбоку. От Юрій Шилов пише нам про циган-чингян, наче б то вони від арійців чангарів. А я кажу, що від арійців – слов’яни…

– А я – не вважаю?! – втручаюсь нечемно. Бо бачу: не одмиєшся потім від майстерної суміші “красного с круглым”; вже й хвиля залом пішла. – Крім чангарів-чингян були у аріїв племена й під іншими назвами… І слов’яни, й індуси, і німці, й цигани – в різній мірі є спадкоємцями аріїв, племена яких розпорошилися в індо-європейському світі. Аріїв – але аж ніяк не євреїв! Бо останні є представниками іншої етнолінгвістичної групи: семітської, а не індоєвро-пейської… Не можна схрещувати осику із грушею!

Канигін намагається вивернутися, ще якось підбурити публіку проти мене – але зал вже вловив суть справи й оте намагання ошукати його, і починає протестувати:

– Не треба дурити!.. Не забирайте наш час!.. Геть звідтіля!..

Канигін буквально тікає за двері.

То була моя з ним єдина розмова, невдала. Але досить й тієї… Гортаючи нещодавно розкішне перевидання (коштом фонду “Відродження” на чолі з екс-президентом країни Л.Кравчуком) українською мовою “Шляху аріїв”, відшукав “Беліберду”. Так і залишили. “От брехло: на машиністку валив!..”

І це після публікації в 1995 році книги “Келеберда – село на Полтавщині”, створеної жителями цього уславленого у віках оплоту козацтва; після влаштованих авторами презентації й фуршету в Будинку письменників!..

…Нещодавно Юрія Канигіна прийнято до Національної Спілки письменників України.

10

Вище в нашій документально-публіцистичній повісті показано деякі з передумов, котрі зробили необхідним втілення істин Спасительства в сучасне, реальне буття. Нижче мова піде про початок, природний початок процесу та його героїв.

“Слава героям!..”

Про участь Ю.Кухалейшвілі в моєму житті та справах розказано вище. Про С.Петріщева й В.Грінченка – буде. Тепер про Добжанського, Едуарда Івановича, вченого секретаря одного з економічних інститутів Києва і голову громадської організації “Трійця”.

“Трійцю” створили рідновіри – “онуки Сварога й Дажбога”, за шануємою ними “Велесовою книгою”. Оскільки ж, за астрономічними даними, така календарна ситуація (Сонячний зодіак-сварга – що прийшов на зміну місячним календарям, але очолювався ще сузір’ям Тельця) існувала лише в 2300-1700 роках до Різдва Христова, – то тоді ж відбувся й перехід від пра- до -слов’янської епохи розвитку нашої етнокультури. Цю істину патріотична інтелігенція групи Добжанського, кандидата економічних наук, осягала протягом кількох років. Головною метою нової громади – позбутої фанатизму та інших недолікив пророків-вождів – стало науково-культурологічне опрацювання календарної обрядовості, а разом з тим – оперативний відгук на актуальні події у доленосних основах життя України.

Окрім осягнення народних свят, обрядів, пісень, медицини тощо, “Трійця” вивчає праці О.Д.Черткова, В.Шаяна, О.Воропая, В.Даниленка, Б.О.Рибакова, Л.Силенка. Розгортається дослідницька робота, наслідками якої стають невеличкі видання брошюр: “Родздво Дажбоже”, “Колядник”, “Великдень”, “Свято Купайла”, “Купальська ніч та її обряди” тощо. Ведуться такі глибокі розробки як “Календар рідновіра”, “Пам’ятні дати України”, “Незалежність України і християнство”. Співпраця з іншими громадами рідновірів та ін. ведеться за напрямками: розробка світоглядних засад Рідної Віри, спільне проведення свят, пропагування одвічних національних святинь, протистояння руйнівним діям існуючої влади – відносно нищення дохристиянських пам’яток, розпродажу землі тощо…

Запросивши – на засіданні рунвірівців в Українському Фонді культури, а потім ще й на моїй лекції в Республіканському Планетарії – відвідати святкування Родздва громадою “Трійці”, Е.Добжанський попрохав мене редагувати її збірки, спадкоємні славнозвісному Самвидаву. Серед цих брошур протягом 1999 року вперше видалась і моя “Побіда”. Коли ж вона була опублікована (стараннями Р.М.Куконеску, рятівника-продюсера “Прабатьківщини аріїв”) тиражем видавничим, то пан Добжанський погодився головувати на презентації цієї книги в Будинку письменників НСПУ.

Едуард Іванович дуже переживав за долю літературного героя “Побіди”, більше за автора ототожнюючи його з моєю особою. “Три ночі не спав!” – подібне я чув потім від багатьох читачів. Особливо серед літніх козаків Запоріжжя, які умовляли мене переписати кінцівку. Рідновіровці “Трійці” умовляли не в цьому, а в написанні продовження, – що оце і роблю…

У “громаді Добжанського” я вперше (напередодні свого працевлаштування завдяки Ю.Кухалейшвілі) за кілька років відігрівся душею та ще й повернувся до систематичної наукової праці. Моїм внеском у дослідження й видання “Трійці” стала “Істина “Велесової книги””, додатком до якої є “Актуальность древних учений”. Брошура звернена до язичників (“народників” або “націоналістів”, у перекладах з термінології давньоруської мови) усіх індоєвропейських народів та до розуму й совісті “обраних Богом народів” семітських – творців світових релігій іудаїзму, почасти християнства, а також ісламу.

Наводжу переклад “Актуальності древніх учень”:

Нещодавно дослідники звернули пильну увагу на те, що Бог – за священими книгами землян – діє лише в момент утворення Світу, а далі виступає лише спостерігачем та прозвістником. Чому це так?

Наступним кроком учених було з’ясування того факту, що в основі всіх культур сучасного людства лежать космогонічні міфи минувщини, міфи про виникнення й розвиток світоладу. Вони утворюють певний типолого-хронологічний ряд, що досить відстоявся за 82 століття існування земної цивілізації – розпочатої близько 6200 року до нашої ери найпершою державой Араттою. Можна вважати, що за цей час людство пройшло повний виток діалектичної спіралі розвитку цивілізації (державності), який характеризується освоєнням речовинних проявів матеріального світу. Полюсами витка, його початком і кінцем є дві головні революції – Велика неолітична та Науково-технічна. Перша з них ознаменувала перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства: від мисливства й збиральництва – до хліборобства й скотарства. Друга ж вивела людство на польовий (божественний, як вважали пращури) рівень матерії – який і буде освоюватись новим витком цивілізації, що розпочався в ХХ столітті.

До того, як природний біоценоз не було порушено Великою неолітичною революцією VII–III тисячоліть до н.е., зазначені міфи про утворення світу опирались на його формальні прояви: на яйце, знесене на грудці мулу птахом, що підняв його з дна праокеану тощо. Коли ж революція “нового кам’яного віку” спородила ланцюг протиріч, то інтелектуальна еліта суспільства (жерці) – прагнучи зберегти й посилити колишню гармонію – почала занурюватись у сутність світоладу: в макрокосмос з його астральними календарями та ін., і в мікрокосмос людського єства. На перетині цих двох шляхів склались архетипічні засади цивілізованих (державних) культур.

Архетипи (“колективне підсвідоме”, за К.-Г.Юнгом) – це мислеформи, що пов’язують природу та людство. Санскритолог Ф.Б.Я.Кейпер відкрив їх первинні прояви в сюжетах індоарійських Вед. А в курганах Наддніпрянської прабатьківщини аріїв археологам (в особі Ю.О.Шилова) вдалося простежити зародження священних цих книг та формування притаманих їм архетипів.

Найбільш давні й найвиразніші щодо нашої теми кургани – Цегельню й Кормилицю – досліджено в гирлі Псла: біля верхів’я Дніпровських Порогів, де проходить магнітна аномалія (Курськ – Комсомольськ – Кривий Ріг).

Подібно багатьом видатним курганам арійських племен, Цегельня [див. вище, розділ 7] й Кормилиця також добудовувалися протягом двох тисячоліть, між серединами IV-II тис. до н.е. Після цього сталося часткове переселення аріїв до Індії, а будівництво курганів у Євразійських степах на тисячоліття – до скіфського часу – згорнулося.

І архетип з а ч а т т я (відповідаючий ведичним Валі та Вритрі: зародку світоладу, якого охороняє змій) виявлено в основі обох вказаних вище курганів. ІІ архетип е м б р і о н у – відповідно до змії Кундаліні та йогічних засад – в раній досипці Цегельні. Там же, в кількох наступних досипках – н а р о д ж е н н я (“Матір’ю-Землею” Матар-Притхиві – ембріонально зкорчених небіжчиків). Останні досипки обох курганів відрізнялися від попереднього образу (стилізованих жіночих фігур зі знаками грудей, черева, лона) видовженими 8-подібними обрисами. Їм передували поховання не в ямах, а в катакомбах, що імітували органи народження. Таким чином, видовження останніх досипок можна співставляти з IV архетипом в і д р о д ж е н н я (з “тунелем безсмертя”, відкритим сучасним лікарем-реаніматором Р.Моуді; відповідає “Поховальним гімнам” Вед). Наостанє в Кормилиці, що зовні мала вигляд “вісімки-жінки”, було вирито дві культові ями-“груди” з жертвоприношеннями. Вони відповідають головним положенням ведичної “небесної діжі” або V архетипові б е з с м е р т я, яке досягається коловоротом “діжі” між буттям-небуттям (за Кейпером – Шиловим).

Ці 5 архетипів лежать в основі індоєвропейської, корінної – а отже загальнолюдської – культури; більш-менш виражені вони також в інших культурах. На межі III-IV з них, на прикладах поховань так званої інгульської археологічної культури [див. вище, 4], вдалося простежити розмежування культур – індійської (арійської) та європейської (античної). Зародження останньої (належної ще пелазгам, попередникам еллінів-греків) найочевидніше простежено у ритуальних втіленнях Аполлона та Зевса з Кутаревих Могил біля Каїр, недалеко від Каховки. Тут виявлено міфоритуал змагання першого з другим – титана з богом. Отже і вказану межу, з якої пішла європейська цивілізація грецько-візантійського (рабовласницького) типу можна вважати б о г о б о р ч е с ь к о ю. Ось в чому першо-причина підсвідомого потягу європейської цивілізації до самознищення – який реалізується як в соціально-економічному лідерстві, так і в світових війнах та ін.

Цей потяг має об’єктивні не тільки основу, але й перспективу: тенденцію існуючого (останні 35–40 тисячоліть) антропологічного типу Homo sapiens до мутації-переродження в новий тип – Homo noeticus…

В той час, коли цивілізація Індії донині зберігає весь набір архетипів, в Європі І–ІІІ з них існують на правах пережитків й язичництва, гнаного біблійним навченням.

Засноване здебільше на V архетипові (біблійний “ковчег Заповіту”, в певній мірі відповідний “небесній діжі” арійських Вед), в релігії вчення те – корінне: з нього почалися так звані світові релігії. З біблійного іудаїзму розпочалися релігії загалом – бо ще й у буддизмі зберігається притаманний ведичній культурі синкретизм: взаємозумовленність елементів науки, релігії, філософії, мистецтва та ін. Попри узаконену згоду вважати “світові релігії” благом, насправді вони є показником максимальної поляризації культури; далі – лише інфаркт цивілізації. Яка провокується до самознищення релігією (її проповіддями Армагедону тощо) і нею ж, начебто, рятується. – Така поляризована, подвійна мораль іудаїзму й похідних від нього семітських навчень набагато посилили потяг цивілізації до самознищення – особливо після того, як інфікували й без того схильну до цього європейську (тобто похідну від греків і римлян) культуру…

В арійських курганах України та інших пам’ятках світової культури вдалось простежити соціальний механізм зняття суіцидної тенденції цивілізації, – через Спасительство [див. вище, 7 і 9]. Традиція найдавнішого зі Спасителів, індоєвропейського, збереглась в українському Колодії Масляні, виникнення якого простежується в Аратті за 6 тисячоліть до Різдва Христова, тобто до нашої ери. Міфоритуал Христа (“Помазаника”) склався на пізній межі тієї ж традиції. Оскільки вона не семітська, якісно інша від сподівань євреїв на месію, – то іудеї по-своєму праві, не визнаючи Іісуса й Новий Заповіт.

Суть різноманітних проявів Спасительства – знаття протиріччя між буттям-і-небуттям – співпадає з суттю людської культури в цілому. (Тоді як месіанство – це лише потяг до визволителя від поневолення тощо.) Зміст Спасительства найвиразніше представлено арійським Гандхарвою, знаним греками як Кентавр. В Україні традицію його зберігають археологічні знахідки в основі кургана Чауш, зображення самопожертви вершника біля центрального алтаря Кам’яної Могили, “Велесова книга”, легенди Савур-могили та образи Козака Мамая й Івана Сірка. Найдавніші археологічні відповідності Масляні-Колодію, датовані VII–V століттями до Різдва Христова, знайдено на Полтавщині.

…Слід підкреслити те, що інтелектуальна еліта Європи вже на межі XIV–XV століть помітила згубність біблійних навчень, помножених на викорінення язичества (“націоналізму”).

“Інтернаціоналізм” Біблії – в прагнені підігнати всі народи під ранжир начебто обраних Богом євреїв. Але те тоталітарне єднання народів – по формі, яка нищить архетипічну (тобто “язичеську”) суть і народів, і людського єства: згадаймо лише історію вигнання Прародителів з раю!.. Формальне ж розмаїття національно-язичеських пошуків божественної (польової, не забудьмо!) першооснови людського (речовинного) світу веде до загальнолюдської суті. Бо всі народи в усі часи і зачинаються, й народжуються, й ідуть в потойбічне буття принципово однаково – по щабелям зазначених вище архетипів І–V. Іншого шляху немає! – хіба що до виродження та самознищення, куди й підштовхує Біблія.

На межі вказаних вище століть вихід було знайдено – опріч Спасительства, хоч і християнського типу – у В і д р о д ж е н н і (античної традиції від церковного гноблення культури, слід пам’ятати). Воно переросло в Р е ф о р м а ц і ю (церкви, що узурпувала було посередництво між суспільством та Богом – аж до розпродажу індульгенцій), з якої виросла епоха П р о с в і т и (затурканих біблійними догмами мас), а з Просвіти – Н а у к о в о – т е х н і ч н о ї р е в о л ю ц і ї. Остання й завершила виток спіралеподібного розвитку цивілізації, започаткованої в Аратті (близько 6200 р. до н.е.) Великою неолітичною революцією. Між ними, на протязі 8–9 тисячоліть, людство освоїло речовинні прояви матеріального світу – і вийшло на освоєння його польової (божественної, нагадую знову і знову!) основи. З цією ж основою здебільше пов’язані розглянуті вище архетипи, особливо IV i V.

Так з’ясовується актуальність прадавніх учень, найбільш сконцентрована у ведичній і спадкоємній від неї буддійській культурах (зародження й пережитки яких простежуються в Україні, а жива традиція – в Індії). Прадавній та сучасний гуманітарні прояви вчень – полюси зазначеного вище витка цивілізації – прийнято називати Язичеством та Неоязичеством. На відміну від так званих світових релігій, започаткованих Біблією й Кораном, вони не поляризують, а синкретизують та синтезують релігію, науку, філософію, мистецтво та інші прояви культури; не нищать її архетипічну основу задля формальної (тоталітарної) єдності – а відстоюють розмаїття пошуків оптимального розкриття життєдайної суті (свободи; співдружності людини та Бога-Поля, за розумінням науки).

Отже, в ХХ столітті “людство повернулося до Бога” – але не завдяки, а всупереч “світовим релігіям”: на основі НТР, яка чимдалі все глибше розкриває свою суттєву спорідненність з буддійським та ін. дорелігійними, синкретичними вченнями –
і стає природознавчою основою Неоязичества.

Слід зрозуміти, що НТР та НЯ – це два взаємодоповнюючі, але протилежно спрямовані процеси закінчення колишнього й початку новітнього витка цивілізації. Невігласи і вороги цього закономірного процесу подальшого розвитку цивілізації намагаються довести його регресивність, тобто рівнозначність Неоязичества й Язичества та їхнє варварство. Так, подібність між ними існує – як, наприклад, між веснами торішньою й прийдешньою. Суттєво спільні у язичестві й неоязичестві: спирання цивілізації на природні архетипи, а не на релігійні, політичні, наукові та інші ідеї; гармонійне взаємоіснування зазначених щойно елементів культури; впідпорядкування цивілізації Богові (Інформаційному Полю, як розуміє сучасна наука) засобом Спасительства інтелектуальної еліти суспільства. Найсуттєвіша ж їхня різниця полягатиме в свідомому опрацюванні неоязичеством не речовинних проявів, а польових засад Всесвіту, – на які інтуїтивно вийшло свого часу язичество, але не змогло закріпитись через масову свою необізнаність з ними. Друга відміна між ними полягатиме у відповідному переродженні сучасного антропологічного типу, що зробить “Неоязичество” процесом глибоким, тривалим.

Мутація існуючого Homo sapiens вже почалася й буде набагато важчою за “холодну війну” та інші негаразди ХХ століття. Зупинити природний процес неможливо; слід вивчати його з випередженням і шукати оптимальні шляхи. В цьму пафос “Побіди”, “Після біди” та ін.

Стрижнем Неоязичества є відродження індоєвропейського коріння земної цивілізаціїї та оптимально опрацьованих нею всіх п’яти архетипів. Це Неовідродження було започатковано на рубежі ХІХ–ХХ століть індійцем Вівеканандой та росіянами Реріхами.

Ми – автор і шанувальники вищевказаних творів – теж на цьому шляху. В наступних частинах “Після біди” показано, як ми по ньому йдемо.

Ч а с т и н а ІІІ

11

Хто ж, як і коли скористається отим шляхом, второванним першопроходцями?

Горе людству, якщо скористаються ті, хто вже перетворив Бога на рабовласника-Господа, Тельця-Дажбога – на “золотого тельця”; хто обізвав гріховними природні потреби пізнання й продовження роду, хто вклав в уста Спасителя слова про “меч, а не мир”… словом, навіяв рабське чекання Страшного суду на створену людством культуру.

Існують єство – й паразит, організм – і пухлина… Так хто ж переможе у VI тисячолітті від біблійного ачи ХХІІ від велесівського сотворення Світу?..

Просвітницька діяльність – що призвела мене після публікації “Прародины ариев” (Київ, 1995) до вигнання з Національної Академії наук України, зате відкрила презентації “Праистории Руси” та “Начал цивилизации” (Москва, 1997 та 1999) у Госдуме й на VII Всеслов’янському з’їзді у Празі – посприяла у зміненні долі на краще. Бо саме на моїх лекціях у Планетарії життєвий мій шлях перетнувся зі шляхами Е.Добжанського, а також С.Петріщева – від якого я отримав, нарешті, ключа до наступної життєдайної брами. Кухалейшвілі, Добжанський, вищезгадані друзі й знайомі допомогали відійти від попередньої брами, що зачинилась і здалася мені на певний час віком труни – а от Петріщев допоміг увійти до наступної брами.

С.В.Петріщев є головою Представництва МОКЗ в Україні. Шлях Сергія Вікторовича до цієї Міжнародної організації космічного зв’язку був непростим – від партійно-господарчого функціонера, через досить вдалу комерційну діяльність.

– І міг би комерсантом лишитися, – розповів мені якось під час відвідин його офісу цей огрядний, статечний, усміхнено-вальяжний, дещо молодший від мене товариш. – Був би зараз не останім чоловіком у бізнесі. Але щ о с ь мене спонукало на хиткий шлях подальшого самовдосконалення й розвитку. Щ о саме?

Зацікавлено слухаю, смакуючи кавою з тістечками та коньяком. Карафка Петріщева стоїть неторкана: захопився викладенням виношених, видно, думок:

– Література історичного напрямку? – Але ж треба пояснити ще, щ о ж мене спонукало до неї!.. пояснити не можу, одне питання підміняється іншим. Можна сказати лише, що доля, карма веде, – проте й це не пояснення; так?

– Але ж якесь пояснення самі Ви собі даєте? – інтригуюся я.

– Уявляю тепер, після тої історичної лекції в Планетарії, ось що: незрозуміла переміна в моєму житті спричинилась ч и м о с ь для того, щоб я зустрівся з Вами та Вам посприяв… При такому поясненні все стає на місця; чи не так?

– Ну-у, – ніяковію від такого повороту й відповідності сказаного власним передчуттям, – треба ще роздивитись, пожити…

Сергій Вікторович щедро ділився зі мною своєю зростаючою бібліотекою й замовляв – у фінансово скрутні для мене часи – рецензії на книги та реферати з історичних проблем, що ставали поштовхами для моїх же наукових досліджень. Саме він умовив мене подивитися на засади цивілізаціїї з позиції архетипів; цю роботу, опубліковану “Трійцею”, наведено вище… Та й реферати мої не лежали в шухляді – а, як згодом я взнав, множилися й циркулювали по високим кабінетам України й Росії. Аж поки Петріщев не знайшов таким чином тих саме людей, які взяли праці мої на ідейне озброєння, а мене – за соратника у справі відродження країни й слов’янства.

Серед тих, кому Сергій Петріщев рекомендував мої книжки й реферати, трапився старший офіцер Служби безпеки України (СБУ) Валентин Грінченко. Який з льоту, як то кажуть, зумів оцінити суттєдайну глибину тих робіт:

– Я добе розумію, що без опанування суті немає володіння проблемами, нема перемоги у справах, – сказав мені Валентин Михайлович. – У Ваших творах це є, тому Ви нам і потрібні. Але знайомство з нами, пан Шилов, для Вас небезпечне…

– Розумію. І хотів попередити про це ж саме вас… Ви самі або Єрмак, Анатолій Васильович, читали “Победу”?

Згодом прочитали, і це зміцнило наші стосунки.

Будучи пенсіонером, Грінченко познайомив мене з молодшим своїм побратимом, який ще працює в державних структурах – з народним депутатом України А.В.Єрмаком. Я став одним з його громадських помічників-консультантів і цим отримав, нарешті, соціальний статус (окрім членства в Спілках письменників, народних Академіях та у Всеслов’янському Соборі). Міжнародний освітній фонд ім. Ярослава Мудрого на чолі з В.Стрілько та Є.Медведєвим викупив для бібліотек належну мені частину тиражу “Начал цивилизации”, вирішивши цим самим на якийсь час мої побутові проблеми.

Вийшовши таким чином із життєвої скрути й відчувши на кінець 1999 грунт під ногами, я не змінив своїх уподобань і діяльності, – але вона набула більшої впорядкованості й цілеспрямованності.

Так, зокрема, знадобився реферат “Тяжкая правда Гражданской войны”, зроблений мною по вищезгаданій монографії “Дороги Нестора Махна” (К.,1993) батька й сина Белашів. Я читав його друзям, намагався опублікувати в Москві (просвітити громадкість Росії)… А тут от А.Єрмак якраз опікує видання документально-публіцистичної книги В.Яланського й Л.Верьовки “Нестор і Галина” та створює Всеукраїнську громадську організацію “Товариство Нестора Махна “Гуляй-Поле””… Збіг обставин – чи доля?

От якби познайомити тезок-Вікторів – Чуйка та Яланського! Ото б поговорили вони про останнього (не дай, Боже) отамана запорожців, батька Махна. Тим паче, що Віктор Яланський – онук рідного брата Нестора Івановича. А я б їм, у розмові сказав: “Якщо останній – “не дай, Боже”; але й “не дай, Боже” – коли отаман. Бо друге означає війну, а перше – що дух козацький заскнів, що Україна конає… Що гірше? Як розірвати це коло? – Думайте, козаки, не зівайте!”

Хто-хто, а онучатий небіж Махна – не дріма! Селюк селюком (робочий, щоправда) – і за видом, і за вдачею, й за господою своєю (з дідівською хатою, весь двір у отаві), – а диви ж ти! Які матеріали зібрав і зберіг (від КДБ, у 60-80-ті роки), якій талановитій спів-авторці їх передав, як опікується тепер готовими книгою й п’єсой за нею! “Живчик”, – говорять про таких у народі. Видно, що в діда пішов; родовід зберігає й веде... націократ достоменний! Оце вам, Чуйки та інші мої земляки, маяк із безвихіддя! Тим паче, що не про січі та книга – а про людяність, навіть у січах. Он у Лариси Верьовки – махновці двоюрідних дідів (гімназистами ще) порубали, а як вона лагідно (й з болем водночас, бо правда гірка) подружжя Махнів змалювала!..

Треба нам зараз таких отаманів, що змогли б общину (“комуну”, французською мовою) слов’ян підживили: господарчо, а доведуть вороги – то і збройно. Як Нестор Іванович діяв! І при цьому казав: “Вмерти або перемогти – ось що стоїть перед селянством України в теперішній історичний момент. Але всі вмерти ми не можемо, нас надто багато, ми – людство: отже ми переможемо… задля того, щоб взяти її (свою долю) у свої руки і відбудувати своє життя своєю волею, своєю правдою”.

12

Зима й весна 2000 року пройшла для “махновців” у підготовці до Всеукраїнського з’їзду Товариства імені батька Махна (офіційну назву організації наведено вище). Головні клопоти лягли на організатора, А.В.Єрмака.

Є книга Анатолія Беня “Корозія влади” (К., 1999), що має підзаголовок “Полковник Омельченко і його команда про: Л.Кравчука, Л.Кучму, П.Лазаренка, В.Пустовойтенка, Ю.Звягільського, О.Волкова та інших” діячів, яких викриває депутатське об’єднання “Антимафія” на чолі з Г.О.Омельченком. Його побратима й соратника Єрмака Анатолія Васильовича представлено у тій книзі, крім подібних звань і посад, іще так: “За фахом – інженер-механік. За плечима – майже два десятки років служби у контррозвідці. Пройшов спецпідготовку для боротьби з тероризмом. До обрання народним депутатом України – заступник начальника відділу Головного управління військової контррозвідки СБУ. Учасник ліквідації Чорнобильської катастрофи у 1986 році. Як парламентарій безпосередньо розробляв законопроекти про боротьбу з корупцією, про посилення відповідальності за посадові злочини тощо. Бере участь в роботі спеціальних депутатських слідчих комісій”.

До цього слід долучити ті дані, які окреслюють формування продовжувача справи легендарного Батька. Шлях цей окреслено в статті Анатолія Єрмака “Дорога до Нестора Махна” (“Українська Газета” від 22.06.2000, №12): “Народився я п’ятого серпня 1955 року в селі Кінські Роздори Пологівського району Запорізької області. З дитячих років мою увагу збуджували розповіді земляків про подвиги махновців, а ще більше про репресії радянської влади проти селян-землеробів у 30-х роках під гаслом боротьби з куркульством та махновщиною… А в народі казали, що “батьком” бандита ніхто не назвав би. А ще казали, що то була людина справедлива. З кожної сім’ї нашого регіону в другому чи третьому коліні хтось побував у війську Махна, через яке протягом трьох років безперервних боїв пройшло понад 100 тисяч моїх земляків. Чи було в когось право називати бандитами таку масу людей, які не хотіли задурно віддавати плоди своєї тяжкої праці будь-кому?.. Роздуми над усім цим поступово й наближали до істини, хто ж такі насправді були Махно і махновці”.

Свого часу Троцький правильно зауважив, веде далі А.Єрмак, що в махновцях “проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы.” Добре ж сказано, вірно! Проте який висновок робить із цього визначний сіоніст-більшовик? – “Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны – каждый раз губил все завоевания украинцев… Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России…: она задохнется, а с ней и Советская власть и мы с Вами.” – Гірка правда напочатку цих слів, хижацька підступність наприкінці. Тим паче, що й Росія тут – лише прикриття для начебто Радянської влади, яка є прикриттям для “більшовиків-агітаторів”, до яких були звернені ці слова Троцького (тобто Бронштейна). Але те, що завдання отих холуїв зводилися (в цій же промові) до виконання “моих десяти заповедей”, для здійснення котрих “все средства одинаково хороши”, – показує його біблійно-сіонську основу.

За наклепом Троцького махновщину почали називати бандитизмом, – пише далі у своїй статті Анатолій Єрмак. – “Махно не був державником у нинішньому розумінні цього поняття. Нестор Махно будував державу на принципі місцевого самоврядування, державу, яка б не була тюрмою для свого народу… Загальновідомо, що в державі, де економічним шляхом розв’язується більшість суспільних проблем, злочинність падає. А коли економіка працює на купку державних крадіїв, коли більшість населення перебуває за межею бідності, то в мене не повертається язик назвати керівників такої держави інакше, як тюремниками. Чи мають такі люди моральне право говорити, що Махно не був державником?..

Досить точно охарактеризував його Левко Лук’яненко на презентації нашого товариства: “Нестор Іванович Махно… ішов від анархізму до української державності. Якби він почав таким, як закінчив, то ми мали б у ньому послідовного борця за волю України. І це не його вина, це наша історична обстановка…”

Тепер, як наголошував і Левко Григорович, й інші учасники презентації нашого товариства, у нас є можливість втілити Державницьку, Національну Ідею. Для цього має все активніше поширюватися в Україні національна свідомість. Саме таке завдання і ствить перед собою громадянське Товариство Нестора Махна “Гуляй-Поле”.”

Щодо мене, то моя підготовка до І Всеукраїнського з’їзду “Товариства Нестора Махна “Гуляй-Поле”” мала здебільше науковий характер. Підготував резюме, за книгою Белашів, про політику махновського руху відносно землі, а також авторську доповідь (за тією ж монографією й “Воспоминаниями” самого Нестора Івановича) “Махно та Ленін: дві стратегії й тактики розбудови майбутнього”. Наводжу основні положення – що є, на мій погляд, ключем для розуміння не тільки Жовтневого перевороту й Громадянської війни, але й комуністичного руху двох останніх віків ІІ тисячоліття нашої ери.

Суть справи в тому, що обидва вождя були комуністами-інтернаціоналістами; обидва стояли на теоретичній платформі скасування держави “як апарату насильства над трудящими масами” та “відродження у вищій формі свободи, братерства і рівності древніх родів”. Тож при зустрічі в Москві у червні 1918, “вождь світового пролетаріату” мав всі підстави сказати “полуграмотному крестьянину” (як, не без хитринки, відрекомендувався Махно): “Вас, товарищ, я считаю человеком реальности и кипучей злобы дня. Если бы таких анархистов-коммунистов была хотя бы одна треть в России, то мы, коммунисты, готовы были бы идти с ними на известные условия и совместно работать на пользу свободной организвции производителей”… Проте безпосередньою ідеологією майбутнього Батька була віра в суспільну життєдайність селянської общини слов’ян (за князем П.О.Кропоткіним), а професійного революціо-нера Бланка-(за матір’ю, по якій – і етнічна належність)-Ульянова-Леніна надихали твори його колеги й соплемінника Карла Маркса – орієнтованого на іудаїстське, в кращому разі “кабінетне” розуміння комунізму-“общинності”. Не жива громада хоча б новозавітньо-християнського штибу (всотаного вже за віки церковної трактовки Православія нашим селянством), а штучний клан “партійного авангарду пролетаріату” на чолі з “всесильним, тому що вірним” марксистом-вождем – ось химерне відображення Старого Завіту в голові й ділах “атеїста-істматівця”.

Зміст же у тому, що задля вдоволення тої химери – земної примари іудаїстського рабовласника-Господа – “вождь пролетаріату” кидав у вогонь “світової комуністичної (“соціалістичної, російської” – це вже після невдачі з походом на Варшаву, і далі, наприкінці 1920 року) революції” і країну, й селян, і суспільство в цілому. За Марксом – Енгельсом: слов’яни мають згоріти в пожежі Світової Революції, – тим паче, “дрібнобуржуазна стихія селянства”. Серед якого Ленін разом зі свої Совнаркомом (єврейським на 96%, до того ж здебільше імпортованим із США та Німеччини) нарахував по Україні близько 60% “куркулів” – що підлягали поголовному винищенню. Планувалося забрати назад поміщицькі землі, щоби створити на них радгоспи – де будуть працювати і годувати країну не селяни вже, а робітники; селян же разом із одвічною слов’янською общиною (“комунізмом” не на іудаїстський манер, пам’ятаймо!) Русі – кинути в смердюче оте багаття… “Не дам цього діяти! – сказав тоді Нестор Махно. – Не дам ні дворянам з буржуями, ані більшовицьким чи іншим партійцям.” І – після організації ним же в Україні перших, ще дожовтневих комун; одночасно з закладенням тих господарчо-суспільних відносин, які згодом назовуться “ленінським непом” – відкрився у Батька нечуваний у світі (незнайомому з мистецтвом козаків-характерників) військовий талант. Задля дійсного захисту трудового народу! – от в чому розгадка сього феномену. Зараз його називають “харизмой”, колись – “богообранством”. Махно, щоправда, того не знав. А Ленін – приховував. Його теж незадарма нарекли Махатмою – по лінії пращурів батька, Ульянова. Але головним харизматиком був не він, а суперник. Інакше б перед смертю, ще до втрати зору та розуму, не читав (за свідоцтвом Н.Крупської) той “Махатма” мемуари Денікіна, підкреслюючи в них тільки рядки про Махна.

Форми протистояння цих найвідоміших у ХХ ст. втілювачів більшовизму й анархізму світові досить відомі. Вважається, що залізний поступ більшовиків-ленінців на всіх фронтах – воєнних, економічних, соціальних, політичних та ін. – змів мимохідь і зграю анархістсько-махновської стихії… Це напівправда, що – за народною мудрістю – гірша від брехні.

Так, було й серед більшовиків чимало порядних людей, як і серед анархістів – сволоти. Але ж не махновці обікрали та ще й ославили ленінців, а навпаки. Чия насправді, приміром, “конармейская тачанка, все четыре колеса”? А хто дійсно форсував Сиваш і взяв Сімферополь, після чого капітулювала надукріплена в Криму армія Врангеля? Хто продовжив і розвинув до високого військового мистецтва козачі й партизанські традиції? Чиї найперші комуни та паростки “нової економічної політики” (непу)? І чи покинуть, нарешті, й через віки співати в народі “Распрягайте, хлопці, коні”, а чи стануть – “конница Будёного рассыпалась в степи”?.. З тієї пісні махновського рубаки-поета Івана Негребицького більшовицька влада вичавила, щоправда, останні рядки:

Запрягайте, хлопці, коні,

Годі вже вам спочивать, –

Та поїдем з Гуляй-Поля

Щастя-волю здобувать!

А щодо “закономірної перемоги згуртованого більшовиками народу над бандитизмом анархії”, то час підтвердив пророцтво останньої промови Батька Махна на рідній землі. У липні 1921 він підсумував перед останніми бійцями РПАУ (Революційної Повстанської Армії України) махновців свій трьохрічний “діалог” з Бланком-Ульяновим-Леніним:

“Трудящиеся сделали свой выбор в надежде на совесть победителя, под его честное обещание, под нэп – этот временный всплеск барской ласки. Но это слова и дурман, которым они временно одурманивают граждан.

Коммунизм, к которому мы стремились, предполагает: свободу личности, равенство, самоуправление, инициативу, творчество, изобилие… Мы имели возможность и пытались строить общество на ненасильственных анархических принципах, но большевики не дали нам это сделать. Они борьбу идей превратили в борьбу людей. Ненавистный народу государственный аппарат с его представителями, тюрьмами и так далее не ликвидирован, а лишь реорганизован. Большевики провозгласили насилие своим правом…

Это замкнутая полувоенная секта “солдат Маркса” со слепой дисциплиной и притязаниями на безошибочность и безапелляционность, поставившая перед собой цель создания тоталитарного государства без свобод и прав граждан, которая проповедует своеобразный идеологический расизм. Делит людей на своих и не своих… Люди будут думать только о том, как выжить в этих ужасных условиях истребления.

Но долго так продолжаться не будет. Усиление власти приведет к полному идейному и нравственному разрыву между трудящимися и командным составом власти…

Не верьте большевикам!..

Да здравствует третья социальная революция!..”

А ще батько казав (здебільше російською мовою, призвичаївся до неї за роки московської та інших в’язниць): “Треба повертати на захід, іти за кордон. І не страшно, що більшовики хитрують і брешуть; страшно, що їм уже вірити хочуть. Втомилися люди чинити опір, а цей голод закріпить неподільну владу більшовиків. І буде такий розгул насильства, якого світ ще не бачив. Оговтається народ, та пізно вже буде”.

Як у воду глядів! Проте йому вбачалося тоді, що в діях ленінців “багато що взагалі є абсурдом”.

Е ні, Нестіре Івановичу! То Ви погано знали Біблію, не побачили спадкоємності від неї “10 заповедей большевикам-агитаторам” Вашого особистого ворога Бронштейна-Троцького. Ідея голодоморів 1921-1922 та 1932-1933 років почерпнута була більшовицьким керівництвом звідтіль, з опису перемоги купки євреїв-“бандитів” над могутнім Єгиптом. Захищаючи без винятку трударів усіх націй, Ви прогледіли взаємозв’язки євреїв від “ленінського Совнаркому” аж до голоти; принаймні до “середніх прошарків” – які вже в 1923, через рік після Першого голодомору, тримали в своїх руках близько 67% торгівлі сільгосппродукцією України (а в Київській і Подільській губерніях – до 94%). І це – при 5% євреїв серед сільського та 30% серед міського населення…

Аж занадто ми добрі, слов’яни; гадюччя відігрівати на грудях – не слід. Зголосившися вважатися “рабами Господніми”, а згодом “марксистами-ленінцями” – годі жалітися тепер на долю та гудити “революціонерів” та “обраний Богом народ”. Він – як не весь, так його національно-паразитична еліта: сіон, отець більшовизму – нізащо свою природу не змінить, не вилучить із притаманного йому політико-економічного арсеналу людожерську ідею Голодомору аж доти, доки народи (“гої”, перед усім, неєвреї) не відрекуться від Бога в біблійному його трактуванні та від Комунізму – в марксистському. Бо якщо ви шануєте вчення, де Бог та вожді голодом морять Єгипет чи Русь і заповідають робити таке і надалі, – то чому це “обраний Богом, найпрогресивніший у світі народ” має шанувати власні Заповіти менше від вас?.. Євреї не винні, вони – сусло в бродильному чані історії. Винні ті, хто робить отруту з вина; а ті, хто пьють те “вино” і при цьому конають – гідні зневаги і тих, і рідних пращурів й Бога.

13

Істина є прерогативою БОГА чи то Інформаційного ПОЛЯ, тому Вона надлюдська і пекуча. Наближаючись до Істини, герої чорніють й згорають – і лише згораючи, здатні випромінювати людям життєдайні світло й тепло.

Сполум’янів Махно. Ленін також згорів. Намішалося де менше, де більш кіптяви: були ж не святі, та й багаття – не обом одним боком дісталося… Слава й тим, хто хоча б ізотлів. Як отой “Буревісник”, що віднайшов у бессарабів і оприлюднив легенду про Данка – найпрекраснішого з відомих людству Спасителів.

Так, Істина спалює. От і Батько засвідчив:

Ой, вы, звезды, звезды ясные,

Уже и красота ваша мне совсем не мила…

Ведь на тёмные мои кудри да пороша

Белая легла.

Є райдуга, а є й “райдужна плівка” від гасу в калюжі. У барвах останньої створено “шедеври соцреалізму” О.Толстого й т.п. Але мова тут не про художню творчість того ачи іншого; я про науково-культурологічні висоти, про вищеокреслену суть (див. вище)…

Взявшись за створення Товариства Нестора Махна в ім’я збирання життєдайних святинь і людей України, народний її депутат Анатолій Єрмак добре – професійно, як політик і воїн – знав, на що прирікає себе і “махновців”. Тому відразу обмежив мої поривання за межі злету самого Махна:

– Нестір Іванович був інтернаціоналістом; змолоду переконали у Гуляй-Полі та закріпили у в’язниці. Серед його учителів, друзів, соратників було чимало євреїв; Льова Задов, наприклад. А знаменитий “Наказ №1” Батька Махна, а його паризькі статті “До євреїв усіх країн” і подібні?.. Інша справа, що в ті роки багато чого ще не знали й не розуміли; ми ж маємо зараз гору публікацій і книг. “Суд над академиком” Корчагіна, наприклад, читали? Ну от… Маємо шанувати героїв боротьби за національне визволення України, а також її святині: Кам’яну Могилу, Хортицю, кургани. Це – основа національної ідеї! Але ми не можемо закладати в програму Товариства й виносити на його установчий з’їзд ті факти й висновки, які виходять за межі світорозуміння Нестора Махна.

Я й не виніс. Моя доповідь “Махно та Ленін” була на з’їзді набагато корректніша (вихолощена, як то кажуть, “внутрішнім цензором”) відносно палаючого жерла історичної Істини, ніж це окреслено вище. Написане у “Після біди” – це моя сповідь про особисте життя та розвиток розуму й духу; тож ні Товариство Нестора Махна, ні А.Єрмак та його соратники, ніхто в світі за писання це не підсудний. Крім автора, природно, крім мене.

А читачам дарую ще з отого жерла згадані вище твори Батька Махна, а також свідоцтва про супутні тим творам події:

Приказ №1

Командующего рев.повстанческой армией Украины

Батько-Махно.

Всем командирам… Всем без исключения повстанцам-революционерам.

1. Каждый повстанец обязан помнить и следить за тем, что среди нас не может быть места лицам, стремящимся за спиной революционного повстанчества к личной наживе, к разбою или ограблению мирного еврейского населения… За насилие же над мирными труженниками, к какой бы национальности они не принадлежали, виновных постигает смерть, недостойная революционного повстанца.

Як казав та писав, так і діяв. За гасло “Бей жидов, спасай Россию!” – вивішене… більшовиком Хижним на станції Кирилівка – Махно власноручно розстріляв провокатора. І все це після того, як єврейська рота повстанців Гуляй-Поля вчинила переворот на користь Центральної Ради й німецьким окупантам, розгромила бюро анархістів і спаплюжила їх знамена й портрети. “Євреї тут ні при чому. У кожної нації є герої і є зрадники”, – відказав Батько на вимоги гуляйпільців розправитися з тією ротою. Сказав, поплатившися вже саме за той переворот життям брата й батьківською хатою… Які тут переконання треба мати, і нерви! А “соцреалісти” зробили з харизматика – образ істерика, он як.

Так, у кожної нації є герої і зрадники; було й таке, що разом із слов’янами гинув “лучший цвет анархической, большевистской, социалистической и вообще еврейской молодёжи”. Заперечень щодо людяного трактування інтернаціоналізму загалом і махновського його розуміння, зокрема, ми не маємо.

Але є ще й нелюдське, “біблійно-марксистське” його трактування: під ранжир єврейської нації. Для неї, “богообрано-революційної” – шанування; а для “гоїв-контрреволюціонерів”, усіх інших – шельмування та нищення. І така установка “Закону” має виконуватися всіма євреями під загрозою вилучення відступників, до сьомого коліна, з громади та нації. А жертвам все єдино: від авторів Біблії, чи “Капіталу”, чи то Совнаркому йде розпорядження: виток у всіх випадках один – від Тори, як не крути! І старими зміїними шкірами відлучаються від сіону не тільки “сухі гілки” власних віроотступників, але й стимульовані ним же чужинські масони та декабристи, більшовики та фашисти… і от уже німці платять за останніх “гілкам несухим”, а вони вже готують підгрунтя для “каяття за гріх більшовизму” з боку росіян, українців та білорусів… А за сіон, від якого ведуться більшовизм та похідний від нього фашизм, хіба ж нікому комусь заплатити!?.

І вся ця катавасія, пересмикування змісту та форм (вище див.) зветься тепер боротьбою не “світової релігії з язичництвом”, не “інтернаціоналізму з націоналізмом” – а “загальнолюдських цінностей з тоталітаризмом”. Прицьому й стара зброя сіона – не лежить, не ржавіє.

Корінь зла не так у сіоні, як в Торі – ідеологія якої розрослась у цивілізації, немов омела чи рак… Ні, раз воно є – хай існує. Створив “богообраний народ” собі “Книгу” – нехай і шанує. І немає його вини, що Біблію вживають ще й інші – як азійський опіум, європейський спирт чи американський тютюн. Але ж має “Мінздрав” (тобто НАНУ з нової “землі обітованної” чи хоча б окремі її науковці – історики, культурологи) попередити суспільство про смертельну небезпеку, чи як? Коли ж українці почують хоча б двохсотлітнє відлуння слів Григорія Сковороди: “Продерімо очі наші. Біблія єсть нескладною дудою; грязь, гній людський!”?

Повернемось, однак до Нестора Махна. “Світову релігію” Батько не привічав, проте на “інтернаціоналізмі” – попався. До смерті в 1934 у Парижі так і не просвітився, але позитивні зсуви були; фактів для роздумів не бракувало. За спогадами Галини Кузьменко, дружини Махна, в еміграції слов’яни почали гуртуватися; з’явились і у нього приятелі з колишніх денікінців та петлюрівців. А от Самуїл Шварцбард буквально втерся в домівку – і всі свої екзальтовані розмови з подружжям зводив до помсти Петлюрі за вчинені, буцімто, за його наказом єврейські погроми на Україні. Махно ж – зобов’язаний життям (Симон Петлюра заборонив своїм вбивати його в Польщі, у таборі для інтернованих) своєму ворогові в Громадянській війні – не зрозумів спочатку дійсного контексту погроз, і спробував просвітити Шварцбарда: нагадав йому петлюрівські й власні накази про заборону єврейських погромів, які дійсно вчинялися за розпорядженнями Денікіна й Будьоного.

Нема підстав говорити про божевільність отого Самуїла, а є – про виконання ним наказу сіонського керівництва більшовиків. Петлюру він прилюдно застрелив; через рік убивцю “виправдали, з нього зробили героя”. І це при тому, свідчить Г.Кузьменко в книзі “Нестор і Галина”, що вже перед судом “усі ми бурхливо обговорювали це вбивство, й усі сходилися на тому, що його спровоковано. Що це не помста одного єврея за єврейську націю, а спланована провокація. Щоб посварити, знову натравити один на одного євреїв та українців, а заодно позбавитися Петлюри. Адже і Петлюри і Махна радянські власті боялися, навіть розгромлених”.

Суд та його наглий вирок засвідчив сіонсько-більшовистський зв’язок. Тим паче, що “після смерті Петлюри враз якось переключили увагу на Махна, і в пресі почали з’являтися на його адресу звинувачення в антисемітизмі”. Овва! Отоді й написав і обнародував Н.І.Махно свої знамениті статті “К евреям всех стран”, “Махновщина и антисемитизм”, “Несколько слов о национальном вопросе на Украине”, – де розповів світові про дійсні події та зміст Громадянської війни. А ще запропонував евреям вообще: и буржуа, и социалистам, и “анархистам”… вместо пустой и безответственной болтовни обо мне лично как о погромщике и о руководимом мною в своё время освободительном движении украинских революционных крестьян и рабочих, как о погромном движении… указать мне прямо: где и когда я или под моим руководительством упомянутое освободительное движение выявляло себя в еврейских погромах?

Вказати, ясна річ, не змогли – і тому вбивати не стали, остереглися світової компроментації сіонізму-більшовизму. Замість того зосередилися на очорнінні махновського руху. Проте й тут проступила спорідненість більшовизму з сіоном. Так, “Хождению по мукам” О.Толстого та ін. передували відверто пасквільні роман І.Кесселя “Махно и его еврейка” та фотоальбом “товарища Островского”, де світлини махновців сусідять зі світлинами жертв погромів та чийогось прапора з кістками і черепом, – а цим передували брехливі публікації більшовицьких агентів Герасименка й Арбатова. “Еврейской общественности необходимо сделать проверку этого грязного материала”, – закликав Махно. Марно! Бо й тепер майже кожний еврей дотримується нестаріючої застороги більшовиків і сіона: то – наш ворог, бо захисник общини-“комуни” слов’ян.

Правда, проте, пробивається – і наукова, й мистецька. Бачили б ви, читачі, як дивляться наші з вами сучасники п’єсу Григорія Агеєва за книгою В.Яланського та Л.Верьовки “Нестор і Галина” на батьківщині героїв; сльозами вмиваються! В Пологах один дідок, старий комуніст, с ціпком до Будинку культури прийшов:

– Бити буду акторів з отих Чорнівців. Ач, захищати наших бандитів приїхали!

А після вистави дякував їм і казав:

– Куди ж я все життя змарнував, – на оті партсобранія? А тепер подивився, послухав – хоч і собі до махновців вступай!..

Напевно, праві Яланський, Єрмак, Чуйко й тисячі однодумців: без отаманів махновського типу захисту Україні не буде. А ще правіший Левко Лук’яненко: якби ж то Махно почав свою справу таким, як закінчив!

14

Перший Всеукраїнський з’їзд Товариства Нестора Махна пройшов у Гуляйполі 17–18 травня 2000 року. Були доповіді, виступи кобзаря-лірника Василя Нечепи, презентація книги В.Яланського і Л.Верьовки, а згодом – ще й шаховий меморіал пам’яті Нестора Махна.. Відбулася також дискусія з питань нестаріючої не тільки для України проблеми “Землі і волі”, піднятої свого часу на махновське знамено. Були голосування й прийняття документів, необхідних для юридичної реєстрації новоствореної громадської організації… Все як належить.

Хоча моя батьківщина – село Обіточне Приморського району Запорізької області – лежить недалеко від Гуляйполя, але я вперше побував у сім місті. Така ось інертність… З усіх визначних прояв батьківщини легендарного Батька найбільші враження справили: зазначені вище Віктор Яланський та його спадкоємна, дещо оновлена хата, й дореволюційні будови в центрі міста та бронзова дошка на одному з них (де міськрада тепер). На дошці зображено махновців на славетній тачанці, а вище й більше – портрет Н.І.Махна. Цим відзначено 110-річчя народження великого полководця, рівні якому траплялися лише серед козаків-запорожців минулих століть.

Пройшло два роки від того ювілею, а бронза не тьманіє, блищить. Бо хтось час від часу поливає дошку мастилом. Нащадки ворогів ачи друзів? Хто б то не був, а підтверджують і народну мудрість (“Тра поливати клумбу ту маслом, під нею зброя лежить!”), і заклик невмирущого Батьки: “Товариші! Будьте пильні, не кидайте зброї, вона нам незабаром знадобиться!” Не дай, Боже, звичайно, – але ж…

А ще делегати З’їзду побували біля старезного дуба в Дібрівському лісі, де народ наприкінці вересня 1918 року нарік Нестора Махна своїм Батьком. Хто ще з діячів України ХХ століття удостоївся такого найвищого титулу?

Біля того легендарного дубу відбулися показові змагання козацького “Спасу”. І хоча він тісно співробітничає з Товариством Махна – але заслуговує на підхід іздаля… Про “Спас” мова піде пізніше, в зв’язку з проведенням у Запоріжжі фестивалю бойових і традиційних мистецтв, підготовкою до з’йомок фільму “Гандхарва – арійський Спаситель” та ін. А зараз слід сказати про інше, Полтавське об’єднання хлопців – які володіють, можливо, ще більш дієвим мистецтвом рукопашу. Бачити мені їхні вправи не довелося, але ж численні перемоги на міжнародних змаганнях (зокрема, нещодавно у Франції: входження в першу десятку з півсотні команд) свідоцтво промовисте.

Довелося тісно поспілкуватися з Миколою Петряником, головою неформального спортивного об’єднання полтавчан. Склалося так, що він супроводжував мене під час з’їзду Товариства в поїздках, сидячи за кермом власного автомобіля.

“Молодці, хлопці! Життєздатна генерація вже визріває, нові українці. І патріоти, й “європейського рівня”. Не те що моє покоління 50-річних. Говоримо все, а до діла… у мене, ось, не те що авто та хатини в селі, а й у місті квартири чортма. Підзаборник!.. А оці – уже на коні! Дай хоч їм, Боже…”

Не зовсім ці думки всеосяжні та вірні – але мова тут не про життєві принципи й можливості поколінь. Мова про те, як далося М.Петрянику його непересічне мистецтво.

Маючи природну схильність до спорту та відповідні дані, Микола після армійської служби опинився на роздоріжжі: куди податися, за чим і навіщо? Тиняючись по землях СРСР, що від “перебудови” вже розповзався, опинився парубок в Алма-Аті. Там він почув про надзвичайного майстра з бойового мистецтва годзю-рю. Зажадав піти до нього у виучку. Проте літній казах (може й ні) спочатку й розмовляти не став: “Європеєць!..” Після довгих пошуків спільних знайомих та протежування ними, разговорився: “Мене вчили 25 років. У тебе ж сплине ціле життя. І ти ніколи не станеш ні азійцем, ні Гуру… Чи слід прагнути тобі недосяжного?” Дечому, одначе, навчив.

Надалі, в Черкасах та інших місцях, Петряник поволі накопичував все вищу майстерність – відбираючи з різних можливостей те, що відповідало саме його організмові й стану. Аж раптом відчув якось надзвичайний потяг до характерництва – зниклого, буцімто,
з козацтвом разом… Повернувшись на батьківщину й заснувавши в Полтаві дитячу спортивну школу, Микола став міським авторитетом – що відкрило йому досить широкі можливості. При цьому він не зрадив своєму призванню: продовжив збирати про характерництво все, що вдавалося з чуток і легенд, а ще – з пробудженої, якимось дивом, “генетичної пам’яті”.

– Є таке, є, – ділився тепер з ним і я. – В Полтаві у вас видається літературно-мистецький часопис “Криниця”. У середині дев’яносто шостого року вийшла там моя стаття “Характерники”, знаєш?

– Про Келеберду, як її останні запорожці срібним плужком оборали, це так? І про діда Діхтяра… Розкажіть ще про нього.

Подумки вибираю найголовніше. За вікнами машини пропливають поля і байраки, далекі села – ті самі, повз які не так вже й давно проносилися тачанки й кіннота Батьки Махна. “В нього теж вселився дух якогось козака-характерника.”

– Нічого нового, окрім опублікованого там, я тобі не скажу. Головне: у війну дар той у Діда відкрився. Односельцям пророкував; звірі до нього навіть з лісу під хату лікуватися приходили. А найбільш показові випадки – в лісничистві…

– Це коли дуби сухі взимку нагрузив на себе й на онука, а сторожа їх – і поряд зі стежиной не вгледіли? Так?

– Так… Ти ще мою книжку про “Келеберду – село на Полтавщині” дістань. Там, на початку, про геофізику району написано. Зверни увагу на те, як кургани відносно мантійних каналів стоять. А в курганах тих – Цегельні, Кормилиці й інших, – простежено зародження індоарійських Вед, учення Йоги та інше…

– Якимось чином все це взаємопов’язано, так? – не відриваючи від дороги очей, розмірковано каже водій. – З характерництвом, так?

– Якимось, якимося…

На той час відбулися події, що примусили мене напружено думати в цьому ж самому напрямку. Та про них – трохи згодом.

На завершення розділу, а водночас і основного викладення історії створення Всеукраїнського Товариства Нестора Махна “Гуляй-Поле”, наведу заключні положення прийнятої нами Програми:

…Освоєння й розвиток наробок Н.І.Махна, використання досвіду боротьби за право на власне розуміння життя, за волю і власну землю допоможе нам зробити гідний внесок у формування справді незалежної Української держави, забезпечення добробуту й майбуття її народу…

Головним завданням сучасного моменту Товариство вважає розбудову і затвердження на державному рівні, шляхом закріплення в Конституції, української національної ідеї. В якій мають бути сформульовані найважливіші засади забезпечення такого способу життя, за якого народ України повноправно володітиме своєю землею і матиме повноцінну волю, а також громадянську злагоду і спокій у суспільстві, мир і рівноправні стосунки із світовою спільнотою.

В участі Товариства в розробці української національної ідеї ми походимо з того, що в основі національних ідей усіх часів і народів лежать святині рідної землі у їх археологічному, лінгвістичному, етнографічному, історичному вираженнях; найбільш пріоритетні при цьому такі національні святині, які мають значення загальнолюдське. Україна виключення тут не становить, і наші гасла:

Україна ( <Русь <Скіфія <Кіммерія <Оріяна <Аратта ) – колиска цивілізації людства!

Збережімо й примножимо святині землі української!

Дбаючи про Україну – посприяємо всесвітній культурі!

Гасла й заключення, як бачимо, цілком націоналістичні – тобто “язичницькі”, говорячи давньоруською мовою. Це з одного боку. А з іншого – вони ж й “інтернаціональні”, вселюдні.

От якби Батько зібрався із попелу, та прилетів із урночки в стіні Пер-ла-Шез до Гуляйполя, на батьківщину свою, на Всеукраїнський з’їзд Товариства почестя свого, – як би він поцінував сю Програму новітніх махновців?

15

Якщо не “Націократія”, то може Товариство Нестора Махна “Гуляй-Поле” збере, нарешті, животворні сили Вкраїни?

Про своєчасність створення цієї організації сказано вище. Скажемо ще:

Екс-президент Леонід Кравчук – згаданий у попередніх розділах принагідно до публікацій й змістів “Шляху аріїв” та “Української мрії”, з одного боку, а з іншого, у “Корозії влади” – проговорився якось по телебаченню про своє (колишнього секретаря-ідеолога КПУ) бачення національної ідеї: ніде, мовляв, правди діти: на одвічній, від Трипілля, семітській землі живемо; “ми, слов’яни, тут пізніше з’явилися.” Он як! А недавно ще на цю тему було, тільки все навпаки. Показали – зі спини – якогось підтоптаного інтелігента (наукового співробітника ачи краєзнавця-любителя) і розказали про офіційне йому попередження: не смій сіяти розбрат між народами, стверджуючи слов’янську, а не семітську належність трипільської археологічної культури!.. Дивуюся, як це за мене – автора зазначених вище й кільконадцяти подібних робіт – іще не взялися? Тобто взялись, та не так: не примушують всенародно покаятися. А нищити – нищили; невже припинили?!

Не сподіваюсь, не думаю. От виступив нещодавно на конференції з нагоди створення Асоціації індологів України (запросили до лав, та ще й у керівництво), доповів основні висновки “Прабатьківщини аріїв”. А мені одна науковка емоційно так зауваження робить:

– Пробачте, але індійські вчені вважають інакше. Вважають, що не з Європи арії з’явилися в Індії – а навпаки. Або, принаймні, і в Європу і в Індію прийшли вони з північних широт. Ви “Арктическую родину в Ведах” Тілака або “Найденный рай, или колыбель человечества на Северном Полюсе” Уорена знаєте? Або хоча б труди Гусевої, Канигіна?.. Останні відкриття арійських пам’яток у Заураллі…

Я знайшов у собі витримки дослухати все оте до кінця, незважаючи на глузливі усмішки – у мій бік – колишнього колеги по Інституту археології Жана Пустовойтова. Того самого, що намагається (не без допомоги добродійки Бриль, про що розказано вище) “здати” семітам оріянські племена Наддніпрянщини предкіммерійських часів; Жана Сергійовича теж включили до АІУ. Усмішку його зрозумів: “Ну не був Північний Полюс прабатьківщиною індоєвропейців і людства, а в Причорномор’ї – семіти не виникли. Але ти, розумнику, спробуй тепер докажи! Спробуй викараскатися тепер із тенет “науково-громадської думки”…”

Спробував. Вислухавши заперечення пані науковки, поспитав у неї й собі:

– Ви дійсно вважаєте мою монографію менш науковою, аніж романесею Канигіна? або науково-популярні екскурси Гусевої, основанні на “дослідженнях” Тілака й Уорена півторастолітньої давності?.. Щодо Аркаїму та інших безперечно арійських пам’яток Зауралля середини ІІ тисячоліття до нашої ери – то вони подібні до одночасних закавказських, біля Севану. Ті й ті пізніші від арійських пам’яток Наддніпрянщини на дві тисячи років! Ще пізніші – у Індії… Так звідкіля і куди йшли племена?

Заперечила й це – з чесними очима, як кажуть. Так би й залишилися ми в розумінні необізнаної (з арійською проблематикою й тонкощами подібних “дискусій”) публіки “захисниками двох протилежних концепцій”, якби не присутній на тому засіданні Арвінд Алок. Впіймавши – через перекладача, що нашіптував йому на вухо сінхрон – суть суперечки, він встав і сказав:

– Я бачив пам’ятки аріїв і козаків біля Кременчуга, а також у Переяславі. Містер Шилов мені показав. Можу сказати тепер: він правий. Україна є прабатьківщиною аріїв.

Це була думка вирішально-вагома – бо висловлювалася індусом та ще й фахівцем. Про це вам краще розповість моя стаття у міжнародній газеті “Український форум”, з деякими зміненнями опублікована у ч.19(70) за 15 травня 2000:

Арійські пракорені України й Індії

На запрошення Товариства “Україна – Індія” з 23 квітня по 12 травня в Києві та інших містах перебував доктор Арвінд Алок, директор Інституту охорони національних пам’яток Індії. Активну участь в перебуванні пана Алока приймала також Всеукраїнська асоціація індологів. Сталось чимало зустрічей, серед яких особливе місце посіли конференції по сходознавству в Києво-Могилянській Академії та в Київській гімназії східних мов.

Головною метою д-ра А.Алока було ознайомлення з індологією України та складання протоколу про наміри співробітництва у вивчені мов, в археологічно-етнографічних дослідженнях тощо. Виникло ще кілька задумів, – зокрема про українсько-індійську екранізацію повісті “Гандхарва – арійський Спаситель”. Загалом арійська тематика спільного кореня української й індійської етнокультур займала провідне місце у візіті пана Алока. Ця проблема захопила його навесні 1997 року, під час перебування в Делі делегації нашого Товариства. Я тоді подарував індійському науковцю свою “Прабатьківщину аріїв”; з цього й розпочалось…

В програмі перебування А.Алока в Україні були відвідини пам’яток арійських племен. Для ознайомлення обрали район біля гирла Псла – де в 1992–1993 роках, в курганах Цегельня й Кормилиця мною були розкопані найдавніші арійські святилища та поховання, а головне – найперші прояви в них священих книг Вед з ученнями про всесвітні цикли, безсмертя душі, йогу.

Екскурсія у складі А.Алока, мене та перекладача Ю.Ботвинкіна продовжувалась майже тиждень. Потягом дісталися Кременчуга, а там зустріла нас машина з Келеберди, люб’язно надіслана В.Прядком. Він же надав нам катер очолюваного ним акціонерного товариства “Дніпрова хвиля”. Під проводом старого капітана Івана Діхтяра ми перепливли Дніпро й відвідали місце археологічних розкопок поселення поблизу Дереївки, де археолог Д.Я.Телегін з київського ІА АН УРСР простежив виникнення першої в світі кінноти – найвідомішого внеска аріїв до цивілізації людства.

Попрощавшись з гостинною Келебердою, наша екскурсія перебазувалась до сусіднього Комсомольська – міста, що виникло років сорок тому разом з Полтавським гірничо-збагачувальним комбінатом. Надзвичайне родовище залізної руди – точніше, створеної ним магнітної аномалії – стало першопричиною зародження саме тут вищезгаданих Вед та відповідних святилищ. Про цей дивовижний взаємозв’язок розповідається в багатьох моїх творах. Дещо з того відкриття експонується в місцевому музеї – директор якого, М.Стахів, був учасником двох експедицій. Разом з ним, а ще з мером О.Поповим, об’їжджаємо місця колишніх розкопок та відвідуємо незайману поки що ні археологами, ні гірниками Стовбувату Могилу. Цей велет арійської культури, як і досліджені вже нами кургани Цегельня й Кормилиця, стоїть на високому довгому мису над заплавою Псла. Геокосмічна енергетика тут настільки висока, що, траплялось, розмагнічує відеоплівку. Отож вболіваємо – чи вийдуть з’йомки про перебування першого індуса, пана Алока, на місці зародження індоарійської Рігведи – найпершої книги священих знань індуїзма, брахманізма, буддізма... Не вийшли! Принаймні, в незарядженому – як згодом з’ясувалось – фотоапараті нашого перекладача (до речі, дуже обов’язкової людини)…

Потім були зустрічі з осередками Товариства Рерихів у Комсомольську й Кременчузі. Особливо приємне враження залишив у нашого гостя другий з цих осередків, очолюваний Людмилою й Віталієм Герасименками. Вони прекрасно організували і зустрічі, й відвідини музею, і відпочинок, – а потім ще й відвезли автомобілем до Києва. Велике спасибі подружжю Герасименків від усіх українців! Бо справа розпочинається дуже важлива, а перше враження іноземця від країни – воно найстійкіше…

Експозиція Кременчуцького краєзнавчого музею дозволила мені наочно показати доктору А. Алоку зародження й розвиток аріїв на українській їх прабатьківщині протягом IV–II тис. до н.е., потім (після часткового переселення до Індії) перехід їхніх нащадків до кіммерійської й скіфської стадій своєї історії – основою якої (ще зі згадуваної “Велесової книги” й “Магабгарати” Оріяни 2300–1700 р. до н.е.) став етногенез слов’ян. Які вже тоді шанували Сварога й Дажбога і – під іменами оріян та борусів, а також сло
в’ян – брали участь у арійському поході до Індії та частковому поверненню звідти. Звідтоді в Пенджабі проживають племена, які дуже нагадують козаків-запорожців, а ті дотепер (відроджуючись в незалежній вже Україні) зберігають притамані індоаріям оселедці, булави, писанки, Рахманський Великдень та ін. Тож не диво, що пан Алок з особливою шаною поставився до козацьких матеріалів музею в Кременчузі, побачив у них безперечні свідчення про спадкоємців арійської етнокультури.

Згодом, по дорозі з Кременчуга, заїхали до Переяслав-Хмельницького Державного музею-заповідника – де експонуються матеріали розкопок Високої Могили та довколишніх курганів під Старосіллям, що на Херсонщині. Тут вже враження індійського гостя переросли в переконання!..

Тож маємо тепер в особі д-ра А.Алока прихильника теорії академіків О.Трубачова, Ю.Шилова, Б.Рибакова, В.Сафронова про Наддніпрянську прабатьківщину аріїв. От би ще академік І.Сидоренко – віце-президент Національної Академії наук України, директор її Інституту археології – приєднався до нас! Тоді б перші томи “Історії України”, оприлюднені керованим ним ІА НАНУ, не обкрадали б національний престиж українців… До речі, єдиний неприємний момент нашої подорожі до арійських святинь був пов’язаний з відвідинами всесвітньо відомого Дереївського поселення. Соромно було дивитись, а тим паче показувати індійському гостю, в якому стані залишили пам’ятку співробітники того Інституту!..

На заключення поїздки, вже в Києві, в Товаристві Нестора Махна “Гуляй-Поле” була проведена прес-конференція, влаштована народним депутатом України А.Єрмаком – засновником Товариства славного отамана українського козацтва. В своєму виступі Анатолій Васильович підкреслив особливу важливість народної дипломатії в розвитку взаємозв’язків між Україною й Індією. “Там, де не справляються офіційні структури – мають діяти представники громадських організацій: науковці, політики, селяни й міщани, – як це було під час відвідин нашим гостем Полтавщини. Справа йде про престиж України, про розбудову національної ідеї! І якщо Національна Академія наук України завищує історію нашої державності до Київської Русі чи й пізніше, то за допомогою науковців Індії ми зможемо закріпити писану нашу минувщину вже в Оріяні…” З цими думками перегукується сказане доктором Арвіндом Алокой: “Побувавши в 25 країнах світу, я нарешті побачив переконливі факти про прабатьківщину арійських племен, які принесли в Індію свою високу культуру. Пам’ятки в музеях і на землях Полтавщини переконують: арії виникли тут, в Україні!”

Будемо сподіватися, що ці слова відгукнуться в подальших ділах. Бо наша екскурсія – загалом спілкування з д-ром А.Алокой – то продовження відбудови спільноти індоєвропейських народів. Відбудови, закладеної на рубежі ХІХ-ХХ століть місіями індійця Вівекананди та слов’ян Рерихів. Україна, прабатьківщина аріїв, має зайняти належне місце в цьому культурноісторичному русі!

Ч а с т и н а IV

16

Газетна стаття неспроможна вмістити подію – хіба що проінформувати про неї та спробувати відобразити. Отож на деяких моментах зупинюся докладніше.

Отже, Келеберда – неодноразово згадана вище.

До приїзду сюди разом із А.Алокою напередодні травневих свят 2000, я не був тут більше року. До того заскочив разом з Петром Рубаном, повертаючись із Харкова – куди нас запрошувала місцева громада РУНВіри, вже вдруге.

Пан Петро вів своє новеньке авто, а я пересказував йому зміст “Келеберди”, недобрим словом згадуючи знущання Канигіна. Але більше – її авторів, рукописи котрих впорядкував і підправив: завідуючу сільським музеєм В.Марченко, зоотехніка І.Власюка, голову колгоспу В.Прядка та ще трьох краєзнавців… У перервах розмови відгадував обабіч дороги знайомі – по минулим експедиціям і відвідинам – місця Полтавщини.

Заїжджали ми туди, по дорозі з Харкова до Києва, придивитися дачу для Рубанів… Келеберда голові “Націократії” надзвичайно сподобалася. Як і він Власюкам, у яких ночували. А з фактичним господарем села Прядком, на жаль розминулися – і про купівлю будинку довелося розмовляти з головою сільради, Катериною Дрозд.

Найбільше сподобалася Петрові місцина над Дніпровим розмаєм, на гранітному пагорбі. Тут стояла занехаяна будівля колишньої пристані – і пан Рубан вирішив було звести на її місці будинок. Такий, щоб собі на радість і селу на окрасу… На жаль – не судилося. Бо пані Дрозд почала втокмачувати колишньому в’язню совєцьких таборів (а в той момент – ще підданному США), які у нього куці права й величезні обов’язки перед радянською владою (“Яку у нас поки що ніхто не відміняв, пам’ятайте про це!”) та як слід любити Вкраїну.

– Щось серце знову розболілося, – сказав потому на ганку сільради Петро. І, постоявши, кинув: – Щось алергічне… Ні, не зможу я жити отут.

– Поїхали далі? – Умовляти не став.

…Старався тепер, щоб Келеберда якнайкраще запам’яталась Алоці, гостю з далекої Індії.

Відразу ж познайомив з Прядком, а сільраду – і не показував. Пройшли на Пагорб; тим паче, що руїн пристані вже не було: на їхньому місці будувалася церква. “До восьми за царату в містечку було. Хай буде тепер хоч одна – у селі…”

Село гостю дуже сподобалося. Не тільки видом, також і людьми. Запам’яталася прогулянка Дніпром – до залишків арійського поселення поблизу Дереївки; розважив капітан катера Іван Миколайович – хитрувато-розумний. Було й по чарці, під свіжину – що трапилася в сіті, виставлені на початку запливу. На зворотньому курсі ми їх власноручно підняли. Діхтяр розпитав – через перекладача – у Арвінда: як рибалять в Інді та інших ріках, озерах, морях; чи випивають індійці; як проходить родине життя. Розказав і про себе.

А коли доктор Алока та Ботвінкін, перекладач, влаштувалися відпочивати, я пішов до Іллі Власюка й розпитав про справи на селі, в КСП (не в колгоспі уже, від якого лише назва – “Дніпрова хвиля” – лишилася).

– І не КСП вже – АТ, акціонерне товариство, – приголомшує друг.

– Закритого чи відкритого типу? – вникаю.

– Точно не відомо, не кажуть. Тому гадаю – закритого.

– Щоб легше було приватизувати й розпродати село? – пригадую східні проблеми обіточенських “Ударників моря”.

Будучи з селянських родин, ми співслова розуміли один одного. Тим паче – попрацювавши в 1995 році разом над книгою; я тоді у Власюків і харчувався, і жив… “Келеберда – село на Полтавщині” стала для нас з Іллею Миколайовичем еталоном української етноісторії.

– Да-а, прибирають землю до рук. Та хоча б до своїх, а то ж – чужоземних. Через Дроздів і тепе… Голова “Дніпрової хвилі” кілька років намагався рятувати громаду – але державні закони про податки, розпаювання, прихватизацію звели зусилля його нанівець. Ні перспектив, ні платні! Рибу в Дніпрі то труять, то ще щось… оті не потрібні ні на що водосховища.

– Їх, – втручаюся, – по плану ленінського Совнаркому для оборони, передусім, призначали. Як підуть, мовляв, буржуїни стіною – так зірвати плотини, і змити до біса!

– Разом із половиною України… Ще й “Хрущовській відлизі” тих планів дісталось! – І далі продовжує: – А ставки консервують, бо малька годувати вже нічим: ні зерна, ні комбікормів! Тільки коптильний цех ще трошки жевріє. На привозній мороженій рибі!

– Отак і в наших “Ударниках” перед остаточним розвалом колгоспу було…

Випиваємо, не почаркувавшися склянками. “Як за небіжчиком”, – спадає на думку, мабуть, не тільки мені.

– Людям платити вже нічим. Розбредаються, хто куди може. Старі – на кладовище, молодші – до Комсомольську, на кар’єр і заводи; а молодь… Я теж ось скоро піду. Щоб Прядку не заважати приватизувати останнє! – незугарно хихикнув. – Мене на приватну ферму в Комсомольськ запросили – зоотехніком, тобто за фахом… Не осуджуєш, Олексійович, ні?

– Іди, бо перед родиною ж соромно. Знаю… Годуватися ж треба? А у тебе ще й сини підростають… Давай-но вип’ємо за них!

– За те, щоб народ на Вкраїні не вимер. Та ще і піднявся!

Мовчимо, пригадуємо недавні роки. Не знаю як Ілля, а я ще
й – піонерсько-оптимістичне заключення “Келеберди”, написане головою неіснуючих уже колгоспу й т. д.

– Іди, якщо вже й Прядко, Володимир Григорович, тягнути цього воза не може…

– За всіх – не потяг. Але для власної сім’ї… – невесело посміхнувся Власюк. – І я його за це не осуджую… Робив людям добро, скільки міг. Та з державними законодавцями – і йому не тягатись… Проти вітру не плюнеш!

Випили ще, “на коня”.

Проводжаючи мене до рибстану – де в сільському готелі відпочивають Арвінд і Юрко – Ілля на прощання сказав:

– Не переживайте за нас, вихід все ж таки є! Попов, мер Комсомольська, та дехто з керівників комбінату пропонують узяти Келеберду на баланс – підсобним господарством зробити. До кращих часів!

– Це дійсно вихід! – запалився і я. – Прядку, правда, зовсім невигідний.

– Григорович не пропаде. Хіба що трішечки схудне, – сміється жилавий і чорний від сонця Ілля. І, ляснувши себе по передчасно облисілому лобі, повертає до хати…

Назавтра вранці, перед нашим від’їздом до міста, тиче кілька сторінок машинопису:

– Як зможеш, передай до Верховної Ради.

– Зможу! – радію. Я тепер помічник депутата. Єрмак Анатолій Васильович… знаєш? Нам якраз до установчого з’їзду потрібно, про селянське відношення до землі та до волі!.. Та й урядові треба, аби президентське оточення не довело країну до розпродажу земельних угідь.

Слід пам’ятати, що “доводити” почали не сьогодні й не вчора; без розпродажу ще… От взяти мою археологічну розвідку 1985–1987 по трасі газопроводу Уренгой – Помара –Ужгород.

На Полтавщині – де чорнозем і хлібороби найкращі у світі! – вразили мене нафтові вишки, кинуті села й забиті бур’янами лани. Крокуючи через них навпростець, почав звертати увагу на таку закономірність: біля асфальтних доріг та населених пунктів поля майже чисті, а як збочиш подалі – страшні бур’яни. Почав розпитувати зустрічних селян.

– То нас Федько-Плоскоріз до ручки довів, – розтлумачували мені від конюха до агронома. – Ми так проміж собою секретаря обкому звемо. Його нам ще Брежнєв призначив. Приїхав з-під нього та й – “Опит Целіни – на Полтавщину!”. Ну хіба ж не дуристіка!? Козі ж понятно, що плоскоріз – безвідвальний плуг – від суховіїв рятує, – а їх у нас зроду, щитай, не було! Зато бур’яни тепер стіной піднялися… Де начальство буває – там ми зі шкільнотою сапати після того плоскоріза ще поспіваємо, а далі в степ – геть усе заросло!.. Пробуємо ночами нормальним плугом орати, а зрання – переорювати. Так Плоскоріз той – на вертольоті над ланами літає! Як побачить, що не по-ньому, що дурять, – так на поле сіда, тракториста – з кабіни під зад, а голові, агроному, бригадиру: “Партбілєти здавайте!!!” Зато Федько-Плоскоріз під своє гасло “Опит Целіни” – Героя Соцпраці отримав, он як. Зараз на другу вже Зірку старається, пам’ятника за життя захотів… Он воно як!

– Гасло гаслом, а як же він з планом викручується? – дивуюся далі.

У цьому місці співбесідники поблажливо насміхаються з моєї наївності, дещицю пробачаючи навіть Федьку за його розторопність в уладнанні особистих гешефтів.

– Вишки нафтові, факели газові – бачив? А виконання плану по області – валом рахується, гамузом. От верховні друзі Федька там віднімуть, до того добавлять… і такі, знаєш, паперові вражаї на тих бур’янах виростають: держиись!

Не втримався Федір Моргун на посаді першого секретаря обкому до встановлення бронзового бюсту на батьківщині Героя – забрали його до Москви, де призначили міністром екології. Я коли телепередачу про це подивився на квартирі у московських знайомих, так про полтавські лани й розказав. А знайомі на те: “Ничаво для тебя, Шилов, нету святога, – всё бы обгадил! Да ты пасматри, каков крестьянин, украинец!.. Да с такими людьми Перестройка – и сделается! Их интеллигенция должна не обгаживать, а поддержать!”

Розмова відбулася напередодні Чернобильської катастрофи, після якої зірка Федька-Плоскоріза закотилася. Тим паче, що партквитка він після 1991 року не здав (хоча комуністи, колишні соратники, за щось там його і ганьбили).

Тепер, на дев’ятому році незалежної України, підіймається знову… Гортав оце нещодавно книгу Ф.Моргуна “Перепаханное поколение” (Белград, 1998). Мені її Полтавський губернатор прямо в кабінеті своєму подарував. Сидить під картиною, дуже подібною до фото на обкладинці книги: мудрочолий Моргун із зіркою Героя на піджаку – серед високих хлібів.

Дивлюся, слухаю про принади розпродажі землі – й відчуваю бідняцький, від батька й діда, супротив. Аж гуде на душі: ““Перепаханное поколение”… “ничаво святога”… І дійсно!”

…Сидячи тепер в авто поряд з Юрком (Арвінд – поруч з Прядком, що сидить за кермом), нетерпляче гортаю твір Іллі Власюка. Впадають у вічі рядки:

Концепція Програми майбутньої Земельної реформи в Україні

…Суспільству нав’язують думку, що тільки приватна власність на землю може бути гарантом економічного благополуччя. Україні таке не підходить! Враховуючи попередній досвід “прихватизації” в промисловості, що призвела до її розвалу, масового безробіття та формування клану фінансово-промислових магнатів, неважко передбачити наслідки приватизації в сільському господарстві. Найтяжче, що це призведе до різкого скорочення сільського населення та руйнування села як соціальної основи народу…

Пролетарізація селянства веде до деморалізації та виродження нації, – історія СРСР та “перебудови”-розвалу його це показала. Відродження ж етнокультури й моральності держави пов’язані зі збереженням селянських громад та економічним зміцненням сіл…

Програма реформи повинна бути опрацьована фахівцями за новітніми методиками й технологіями. Реформа має провадитись із залученням зацікавлених громадських організацій та партій – з метою запобігання бюрократичним та ін. перепонам.

“Подібне написав і Руслан Куконеску в своєму “Слові про землю”, опублікованому громадою “Трійця” на чолі з Едуардом Добжанським. Те ж саме – партії “Собор” та “Націократія”; Товариство Нестора Махна – теж… Омельченко, Єрмак, Матвієнко, Рубан, Лук’яненко, Хмара … , – пригадую знайомих лідерів партій. – Хто ж тоді, крім оточення Кучми, за розпродаж землі? Купка!.. Значить, певні сили Заходу за ними стоять, і значні…” Читаю далі:

Мета Земельної реформи, що пропонується, полягає у позитивному вирішені ряду стртегічних задач:

Основна з них – зберегти найліпші в світі українські чорноземи для майбутніх поколінь, паралельно вирішуючи продовольчу та економічну проблеми України…

На придатних для с/г виробництва землях організувати високопродуктивні фермерсько-селянські господарства…

Гарантом благополуччя нашої країни є не приватна власність на землю, а науково обгрунтована довготермінова програма розвитку с/господарства…

– Не пропаде Келеберда! “Раз є ще в ній Власюки”, – додаю собі подумки. Останнє – не для вух колишнього голови минулого колгоспу “Дніпрова хвиля”. Тим паче, може, щось придумає й він.

Володимир Григорович здивовано озирається через плече, на мить відірвавшись від споглядання дороги.

Проїзджаємо страхіття фабрики збагачення руди, яку добувають у ще страшнішому кар’єрі за Комсомольськом… Починається місто.

17

Комсомольськ-на-Дніпрі виник у 60-ті роки на місці Горішніх Плавнів і ще кількох сіл, хуторів, кладовищ та прадавніх курганів.

Вісім з курганів – серед них згадані вище Цегельню й Кормилицю – пощастило мені розкопати у 1992-1993 роках, коли ПГОКом (Полтавським гірничо-збагачувальним комбінатом) керував В.П.Мартиненко. Який, подібно до келебердянського голови, і себе не забував, і про людей піклувався. Проте можливості у Володимира Петровича були значно більші, ніж у В.Г.Прядка. Тим паче, що майже вся залізна руда – найбагатіша в Європі – йде з комбінату на експорт… Тепер комбінатом керує правління акціонерного товариства, з яким у мене не склався контакт. Академік Мартиненко ж свого часу дуже допоміг моїй експедиції й пошанував книги – “Браму Безсмертя”, “Прабатьківщину аріїв”, “Келеберду”, “Праісторію Русі – України” – де публікувалися схеми та описи курганів поблизу Комсомольська. Є у нас спільна мрія: розібратися з мантійними каналами, в які вбудовані оті “степові піраміди”.

Коли ми з Арвіндом Алокой домовилися – навесні 1997, в Делі – зустрітися в Україні й започаткувати спільну експедицію, то академік В.П.Мартиненко – тодішній генеральний директор ПГОКу – допомогав мені підготувати ту зустріч на місці зародження індо-арійсьї етнокультури. Проте доктор Алок приїхати тоді не зміг. Тепер же ми розминулися з Володимиром Петровичем, через травневі свята… Тому Прядко, голова АТ “Дніпрової хвилі”, препоручив нашу делегацію меру Комсомольська.

Олексій Попов прийняв нас у службовому кабінеті разом із Миколою Стаховим, завідуючим музеєм історії ПГОКа й учасником колишніх моїх експедицій. Після короткої розмови й сніданку проїхалися містом і майнули, вп’ятером, місцями археологічних розкопок. Поміж ними подивилися також кар’єр – споглядаючи який А.Алок переконався вочевидь у енергетичності прабатьківщини брахманських навчень. А ще помилувалися разом Стовбуватою Могилою – найвеличнішим з довколишніх курганів, не розкопаних нами й не знищених гірниками, селянами й дачниками. Грабіжницькі нори в Стовбуватій вже є, поки що неглибокі…

Після екскурсії завернули до музею.

Йшла реекспозиція. На другому поверсі будувався куточок геологів-першопроходців: намет, біля входу – збиті чоботи, пригасле багаття під закіптюженим чайником, ящик з-під консервів замість столу, а чурка – стільця... Знайомі атрибути й студентських моїх експедицій. Романтиками, ентузіастами тоді ми були! Вірили в світле майбуття, співали хороших пісень, дорослішати не поспішали… Тепер те історієй стало.

Я теж – ще живий, а вже частка історії. Свідоцтво тому – збільшений портрет із “Брами Безсмертя” на стенді, кілька книжок, деякі знахідки із Цегельні й Кормилиці, а ще – не зовсім зношені штормовка та черевики.

– Це Ви загубили, а я підібрав, – поспішає відбрехатися Стахів. – Ясна річ!

Відмахуюся. Тоді міг би й доносити цю одіж, а зараз – далебі не влізу; роки!.. Обіцяю:

– Я вам ще й бюст привезу. Заслужений скульптор Анатолій Древецький зробив, по виставках возить. А мені гіпсову відливку подарував, на 50-річчя. Так дружина каже: “Прибери те надгробіє з дому!..”

– Вірно каже! – підхоплює завідуючий. – Такій речі – місце в музеї. І поспішіть, щоб до третіх Шиловських читань…

Це для мене новина:

– Які, які читання!?

– Шиловські, треті, – з притаманим тільки йому гумором (“піонерськовожатівським”, давно вже визначив я) каже Микола. – Два, в минулому й позаминулому роках, вже були. На день Вашого народження, четвертого жовтня; не помилився?.. По Ваших, Олексійовичу, нетлінних книжках. І, ясна річ, по наших святинях.

“Да-а…” – не знаю що й думати, і радіти чи плакати? Пробую й собі шуткувати:

– То хоч на треті – запросите?

– Якщо привезете свій бюст, то… Хоча і не бажано: автор на власних читаннях – зайвий. Тому читання бувають тільки посмертні. Хіба це не ясно? Але для Вас, пане Шилов…

“Ні, з Миколою в гуморі мені не змагатись!”

Заздрю музею та Комсомольську: з Миколою Стаховим їм поталанило. Не те що музею Приморська, райцентру моєї батьківщині, – зі мною. Бо там подібну експозицію започаткувати мені не вдалося. А намагався, – щоб полегшити життя Ользі, сестрі. Сподівався, що з братом-академіком – наочно засвідченим “аж у районі” – легше стане їй діставати пальне там, фураж для скотини та ін. … Еге, не один я там хитрий такий. Номенклатурні товариші теж цей варіант прощитали… А от у Старосіллі, Комсомольську й Переяславі мої куточки і навіть цілий музей – таки є.

“Чи не пора вже й померти? Щоб не заважати виховувати на прикладі власнім народ. А то ще втну, за життя, щось такеє…”

Цінно те, що Шиловські читання виникли знизу, дійсно “за ініціативою мас”. Вище, в повісті, бідкався: кому ті святині потрібні, зі мною разом! Виходить – потрібні. Принаймні, інтелігенції міста Комсомольськ-на-Дніпрі; та й не тільки.

Був би років на двадцять молодшим, як би радів оцій славі! А тепер вже – не дуже, хоча і стараюсь. Бо знаю якість, вагу: і слави, і шанування святинь… Наведу кілька прикладів тому.

Побачивши на вівтарі одного з осередків РУНВіри “Прародину ариев” та ще й поряд із “Мага Вірою” Лева Силенка, я було зрадів й запишався. А придивився – заскнів: книгу мою, видно, і не гортали. Що й підтвердилося після набоженства, за святковим столом.

– От якби ж Ви, пане Юрію, та видали сю книгу в Києві, а не в Москві, – прохопився РУН-тато. – “Прабатьківщині аріїв” тоді б і ціни не було.

– А ви, в громаді, до тієї монографії хоча б доторкнулися? Крім ганчіркою, ясно, бо як нова вже чотири роки лежить.

Після цих слів я звелів принести книгу й прочитати на титульному листі: “Киев СИНТО 1995”. На обкладинці того не було – а її ця рунвірівська громада, й дісно, не відкривала.

– Ой, так воно хіба ж не в Москві видавалося!? – зніяковіли присутні. – Ой, пробачте ж ви нас!

Рукою махнув:

– Розумію: книга товста, наукова, важко читається. Але хоча б малюнки роздивилися та почитали під ними пояснення. То ж розшифровки міфів наших німотних могил, витоки священої книги Ріг-Веди…

– А що, і малюнки там є? – запитала після моєї тиради РУН-мама, чим остаточно вивела мене з рівноваги:

– Археологічних публікацій без малюнків нема! Як і національної ідеї – без святинь, на одних словесах! Я вам, рунвірівці, фактологічну основу даю, а ви – слова, вигляд книжок лиш шануєте?! Так і у ворогів – теж є грубезні томи…

Спочатку радів також, отримуючи листи або бачачи свої книги, покреслені допитливими читачами… Запитання їхні мене не лякають. Страшніш хамовита обмеженість – яка, знову ж таки, творить власний свій міф.

Підхожу якось – перед лекцією (в Будинку вчених, здається) – до гурту, зачувши невірні посилання на “Космічні таємниці могил”. Встряю в розмову, намагаючись поправити молодика. Відмахується:

– То сам Шилов так пише!

А хтось йому:

– Та це ж він, автор, і є…

– Ну то й що? – витріщається промовець недурними очима на мене. – Я ж розказую так, як там є, як написано…

Це ще квіточки. Розказав би про ягідки, – жаль. Не так себе, як сина; може, порозумнішає ще колись ця, 27-річна зараз, дитина. Та й винен я перед ним – кинувши вісім років назад першу сім’ю. Тому що урвався терпець і надалі підстилати остаток життя під потреби домашніх – котрі працють лише над власним духовним зростанням, а я, крім роботи в інституті, ще й на цегельні марную свій час – замість книги писати.

А син от духовно ріс, ріс – та й виріс. Не краще від того молодика, який в Будинку творчості Спілки письменників такеє сказав (на прохання не танцювати вночі над головою, на другому поверсі):

– Ти кажеш, дядьку, письменник? Я теж! Ось послухай мій стіх: “Голубая моя моча. Голубий у мєня конец. Голубий і я сам. Ура!”

Гадаєте, слід було б вбити? – Нехай хлопчина живе! Може, хоч пролетарієм стане – “тим, хто робить потомство”, як визначали римляни задовго до марксистів і ленінців. А серед нащадків отого “пролетарського поета” – раптом хтось і людиною стане, еге ж?

…Отака нам нині, письменникам, народная шана.

Тому не вважаю, що справа, яку я підняв – уже прижилася й переростає мене. Ні, багато ще треба попрацювати на цій ниві – й не одному мені!

18

Існує суттєва причина того, що не дуже шанує нас – “занадто вумних” – народ. Бо творить він власний свій міф про минувщину, сьогодення й прийдешнє – не дуже про Істину дбаючи. Йому тільки б – причаститися від неї; насамперед – пережити, відчути… Істину здатна осягати лише інтелектуальна еліта, націократія (яку Петру Рубану не судилося доки зібрати) – ті, хто спроможний активізувати й гармонізувати природний плин животіння громади. “Многознание не научает быть умным; умён тот, кто умеет связать”, – полюбляв повторювати, слідом за мудрими греками, М.В.Ломоносов.

“А якщо належної еліти в народі обмаль, менше відсотків зо п’ять, то “мудрість народна” не сягає глибин і здатна хіба що на афоризми. Тобто бовтається, як кізяк в ополонці”, – зробив я для себе висновок з низки життєвих випадків.

Ось чи не найхарактерніший з них:

Це сталося в одному із сел на Херсонщині, а могло б відбутися й де-інде. Наша експедиція вже вдруге розкопувала кургани біля Львова, як називалося те наддніпрянське село. Вперше працювали в середині 70-х, а через шість років меліораторам забагнулося розширити зрошувальну площу – і знову звернулися до нашого київського Інституту археології АН УРСР із замовленням дослідити кургани-горби, щоб потім їх розрівняти… І дід Юхим – великий любитель розкопок – знову, як і минулого разу, з початку до кінця робочого дня просиджував у нас над душею.

Напоїть зі своєї кінної бочки сапальників кукурудзи й баштану – і знову над розкопом сидить. Розказує нам же про нас, давнини шестирічної.

Спочатку ми пробували його поправляти. Потім кинули марну ту справу: не слухає, й годі. А підкінець зацікавилися: он як, бачте, виникають легенди! – з мінімального осягнення фактів та з максимального самовираження їх розуміння.

Правив Юхим своє зверхньо, а наші спроби нагадати не таке і старе вже знайомство проганяв наче мух: не примазуйтеся до чужої слави, мовляв; ви мені – не до книпу.

– Отож і толкую: тридцять років пройшло! Авжеж. Я тоді ще – ого-го яким був! Баби – снопами лягали… Та й ті хлопці були – вам не чєта. Авжеж. Кандидати наук, о-о! Із самого Київа хлопці, авжеж.

– А ми ж звідкіля!? – обурюється наймолодший із нас. А начальник експедиції Кубишев, сидячи поруч за розчисткою похованого, штовхає його: “Мовчи!”

Дід розпалює духм’яну цигарку, зазирає з горбочка до ями й, умостившись зручніше, продовжує:

– І от як і зараз у вас – нічогісенько! Вдень!.. Але у вас, чую, і ноччю немає. Авжеж. А у них тоді – ого-го! Машини ночами – із самого Херсону! – табунами ходили. Гир-гир, по вулиці, гир… Мілі-і-іції тої! Авжеж. Із самого Херсону, ночами!..

– Відсуньтеся від розкопу, впадете, – все-таки намагається взяти гору молодий лаборант.

Юхим, покрехтавши, продовжує:

– Авжеж… А вранці бачимо: сліди від кованих скринь. Бо золото з отаких от ям – ночами все чисто вивозили! Авжеж. Щоб селянам, знацца, його не побачити. Але ж ми – не дурні-і!..

– Конєшно. Кон-нєшно! – піддакує Кубишев, зазираючи у вічі свого тодішнього собутильника: признає чи ні?

Але старий дивиться крізь нас у віки – і творить своє сказаніє далі:

– І хлопці ж, які тоді хлопці були! Із самого Києва, кандидати наук… Авжеж. І один серед них, такий – у тельняшці. – Приязно подивився, нарешті, на начальника експедиції: – От Ви, скажу я Вам, теж нічого, – плечами, немов на ринзі, повів. – Але в сравнєнії з тим, що тоді був у тельняшці – так, пробачте, гівно! Авжеж.

Лаборант – аж за боки береться. А буряковий Анатолій Іванович йому на те:

– Я завтра спеціально тельняшку одєну! Може, тоді хоч признає…

“Еге, дочекаєшся! Стане дід світлий спогад про причетність свою до скарбів – на згадку про смугастий твій тільник міняти. Сам, начальник, споживай чорно-білу ту дійсність…”

Проте прогрес у цьому напрямку, в осягнені наукової правди, все ж таки є. Єсть зміцнення взаємозв’язків науково-технічної революції з неоязичеством. А не тільки регрес у зворотньому напрямку – до печерного рівня.

От переді мною газета “Кур’єр” за 27.04 – 11.05.2000 з підзаголовком “Мелітопольський щотижневик”. Тут, під шапкою “Сенсація”, вміщено величеньку статтю “Мелітополь батьківщина писемності й шахів” “незалежного дослідника з Києва” С.М.Паукова. Читаю:

“…Намітилося не тільки вітчизняне, але й світове визнання новітньої історичної концепції, що викладена в курсі лекцій академіка Юрія Шилова “Праісторія Русі – України”, його монографії “Прабатьківщина аріїв” та інших трудах”.

Вірно. Положення вказаних праць лягли до програми Всеслов’янського Собору, так що є й “світове визнання”… Читаю далі:

“З рядом проблем, що торкаються даної тематики, я ознайомив деяких вчених, а також бувшого на той час кандидата в Президенти України Марчука Є. К. Він рекомендував мені глибше ознайомитися з монографією Ю.О.Шилова “Прабатьківщина аріїв”. При цьому мене просто вразили глибокі знання Марчуком Є. К. історії”.

Приємно взнати; спасибі, Сергію Макаровичу!.. Але далі таке:

“Між тим до вказаної вище тематики інтерес різних верств населення України просто величезний. Про це, зокрема, свідчать і книги другого вченого й письменника, автора книги-бестселера “Шлях аріїв” Ю.М.Канигіна, який використовує дані тібетських гуру й інші джерела”.

Ага, це ті самі “гуру”, які – за Канигіним – називають Белібердою нашу славну Келеберду. А “Шлях аріїв”, за Пауковим, стоїть в одному ряду з “Прабатьківщиною аріїв”. Ну-ну… Читаю ще:

“…ми з професором Павловцем І.М. у жовтні 1998 р. під Мелітополем виявили древній вхід до велетенських підземіль, нам вдалося зробити їх заміри й скласти детальний план. Цей план не схожий на план місцевого дослідника В.Супперта, який першим виказав припущення про місцеве походження на правому березі р.Молочної древніх скіфських захоронень”.

Зацікавився методикою виявлення й місцезнаходженням отих підземель, познайомився з автором. Хорошою людиною виявився Сергій Макарович – підполковник у відставці, любитель історії. Широко освічений; професіонал у своїй області, напевно, відмінний. Я дуже вдячний йому за ознайомлення з найбільшим в Україні зібранням літератури та відеокасет з уфології – молодої й напіввизнаної поки що науки про НЛО (неопізнані літаючі об’єкти) та космічних прибульців (КП). З повагою й приязню до С.Паукова, я намагався редагувати його рукописи; з’їздив навіть разом із ним подивитися на оті “підземілля” (“Мають бути отут!..”)… але допомогти ні в чому не зміг: стоїть на своєму, й не руш!

“Звести б вас із дідом Юхимом! Або з автором статуту “Націократії””, – подумав спосердя, не знайшовши на вказаній Пауковим місцині в районі Кам’яної Могили жодної археологічної ознаки “входу”. Домовився про екскаватор, щоб переконати Макаровича в невірному історичному трактуванні професором Павловцем даних його геології. Екскаватор, на щастя їх обох, не прийшов…

Найрезультативніше, чого досягли ми під час тієї квітневої подорожі на Мелітопольщину: домовилися про прийом у міській Академії сільського господарства доктора Арвінда Алоки.

Планувалося показати високому індійському гостю Кам’яну Могилу – виток індоєвропейської, найдавнішої в історії цивілізації держави Аратти. Традиція якої під іменем князівства Арти, Арсанії тощо проіснувала в Наддніпрянщині з 6200 року до н.е. аж до часів Київської Русі. А Індія (як звуть її європейські та ін. народи; за самоназвою ж – Бгарата, “Божественна Арата”) й досі зберігає живу традицію Аратти, принесену аріями на береги Інду зі своєї Наддніпрянської прабатьківщини.

Ці й багато інших думок – про давнину, майбуття та сучасність – було оприлюднено мною в Кременчуцькому “Інформаційному віснику”. Ту трибуну, керовану подвижником правди Тамарою Просяник, організували мені побратими Г.Омельченко і А.Єрмак…

Особиста робота Арвінда Алоки в напрямку створення українсько-індійської експедиції по вивченню спільного етноісторичного коріння почалася в Комсомольську й продовжилася в сусідньому Кременчуці. Директор Інституту охорони національних пам’яток Індії виступив з доповідями про ведичну культуру; аудіторії ж і прийоми панові А.Алоці організували М.Стахів та подружжя Герасименків – керівники осередків Реріхівського Товариства.

Виступ індійського гостя в Кременчуці над усе запав мені в пам’ять. І не тільки тому, що це був апофеоз нашої екскурсії – про який Алока згадував потім з найбільшим захопленням… Та прекрасна, в цілому, зустріч з численними представниками інтелектуальної еліти Кременчука запам’яталася мені, на жаль, ще й через спробу зірвати її.

Знаючи Кременчук не тільки зсередини, але й як одне з найважливіших перехресть політичних стежин Києва та Москви, я врахував можливість провокацій. Але виконання та напрямок виявилися несподіваними навіть для мене, досить обізнаного з місцевими угрупованнями та їхніми лідерами з обох названих вище столиць.

Зал був переповнений прихильниками індійської культури; дехто прийшов поспілкуватися особисто зі мною – автором непогано відомих тут книг. На тендітну чорняву жіночку викладацького типу, яка зайняла місце біля столу президіума (з Алока, мене та Ботвінкіна) я звернув належну увагу лише після того, як почали задавати запитання.

– Доктор Арвінд Алока!.. Я вірно звертаюся? – тут же питає нашого перекладача. І продовжує далі: – Те, що Ви нам тут розповіли про філософію Вед – то цікаво. Але мені б хотілося почути від Вас про сучасність. От як Ви особисто і в Індії загалом сприймаєте нашого Сталіна? Це ж кат, що спаплюжив ідеї великого Леніна! Махатми Леніна, за переданими Реріхами з Тібету листами!.. І якщо Ви вважаєте…

Ну що ж, можно питати й таке. Але в істеричному тоні “викладачки” відчувається провокаційна готовність говорити довго – аж поки присутні не забудуть, з якої нагоди зібралися, а у когось із доповідачів не урветься терпець. Уривається в мене:

– Не відволікайтеся, пані, від теми нашого отут зібрання. Не забувайте про гостя, про обмежені можливості перекладача…

– А ви мені рота не затуляйте! – зраділо переключається на мене чорнявка. – У нас тепер свобода слова, демократія – от що!..

Юрко Ботвінкін знехотя перекладає. Алока ж довго перепитує його – зацікавлений незвичайною енергійністю дами: чого це вона добивається? В залі виникає протестуючий гомін.

– Регламент! – починаю дратуватися всерйоз. – Інші теж хочуть щось запитати. По темі!

“Викладачка” остаточно кидає доповідача й зосереджує сарказм свій на мені:

– Ви, пане Шилов, таки затуляєте рота!? Диви, який вумник! Аморальщину в книжках своїх пише, а повчати ще лізе!.. Я вам не “інша”, затямте!

Так-сяк вдалося загасити скандал.

Після перерви – коли Герасименки повели гостя з перекладачем обідати й відпочивати, а я залишився з шанувальниками моєї власної творчості – я ту жіночку в залі вже не побачив. А хотів прилюдно її розпитати про свою “аморальщину в книжках”: що саме й як розуміти?

“Істеричку якіїсь науськали. Дурну, як торговка…” З’ясувалося, що ні: майже готового доктора економічних наук! Пригадався тоді мені дійсний доктор відповідного профілю – Канигін, популяризатор історії. “А-а, н а щ а д к и К а ї н а, он хто! Неслов’янські сповідники “Української мрії”… А я вже було на кременчуцьких прихильників Баркашова подумав!”

Між тим, гостинність реріхівців Кременчука й Комсомольська настільки сподобалася гостю з Бгарати-Індії, що він затримався у них на два дні й перестав згадувати про заплановану поїздку на Кам’яну Могилу. Та й я вирішив не напружувати Алоку неблизькою дорогою, а залишити незатьмареним найкраще його враження про Україну.

Нездійснене в цій екскурсії відклали до наступних разів. Головне – зав’язалося діло!

19

Коли доктор А.Алок не зміг, через раптову загибель дружини, приїхати три роки тому – влітку 1997, – я максимально використав марну підготовку до зустрічі індійського гостя. Найголовніше: зняв відеофільми по найвидатніших арійських пам’ятках української Наддніпрянщини – досліджених колегами й мною. Друге: спробував подвигнути краєзнавців на створення міжнародних туристських маршрутів – користуючись жевріючою тоді ще спадщиною радянського сервісу, місцевими дивами та відкритими мною святинями.

Перше мені вдалося непогано; про це мовилось вище. Друга справа зрушилася з мертвої точки й потроху пішла, – завдяки, щоправда, не нам, а ентузіастам із Світловодська та Комсомольська. Останній має шанс вписатися в систему міжнародних фестивалів фольклорних мистецтв. Діяльну участь приймають у цьому керівництво ПГОКу, його добротні Будинок культури й музей.

Сподіваюся, що з’явився тепер шанс і у Кременчука: завдяки контакту осередку Реріхівського Товариства з директором Інституту охорони національних пам’яток Індії. Тим паче, що оглядини Кременчуцького краєзнавчого музею справили на доктора Арвінда Алоку належне враження. Одна справа прочитати про арійську прабатьківщину чи навіть побачити її таємничі кургани, а інша – роздивитися весь ланцюг: від схем і знахідок із Цегельні й Кормилиці – через старожитності Оріяни, Кіммерії, Скіфії, Русі – аж до козацьких чуприн, серіг, вбрання та булав – що навдивовиж, у подібних сполученнях, відповідають арійській спадщині Бгарати. А є ще чимало відповідностей (переважно в Пенджабі) і побутових…

Один із зроблених мною фільмів називається “Продовжуючи шлях Реріха”. Маються на увазі, з одного боку, його ранні й невдалі спроби археологічного виявлення слов’янсько-арійсько-індійських зв’язків, а з іншого – геніальні картини, сповнені інтуїтивного відчуття тієї історичної правди… Вперше знайшовши археологічні свідоцтва, я надумав створити серію картин – що й було виконано київським художником В.Мітченком. Його твори перемежаються в зазначеному відеофільмі зі схемами розкопаних курганів, зображень на горщиках тощо. А на картинах – художні “реконструкції” найдавніших – доіндійських, наддніпрянських ще – втілень арійських божеств: творця Вішну, батька істот Праджапаті; праматері сущого Адіті, її синів Індри та Сурьї; Гандхарви – Спасителя аріїв. Є тут також ілюстрація головного міфоритуалу індоарійської Рігведи (перемога героя Індри над змієм Врітрою), витоки якого вдалося простежити в курганах поблизу Комсомольська, тобто біля гирла Псла та початку Дніпровських Порогів. А до основи композиції “Йог, що медитує” покладено символіку кам’яних споруд біля Кічкаського перевозу (навпроти острова Хортиці), які були розкопані в 1929 році під час будівництва Дніпрельстану.

Віталій Мітченко два роки, з початку 90-х, працював над живописним втіленням образів, до витоків яких так і не зміг дотягтися Микола Реріх. Не можна порівнювати їхні художні таланти, філософічну насиченість творів – але виграшність фактажу, на який спирався молодший митець, безперечна… Перед 1998 роком було опубліковано “Арійський календар” з репродукціями Віталія та моїми текстовками й схемами. Це – наш вклад в продовження мистецького освоєння арійської теми. Серед наших попередників, крім родини Рерихів, можна назвати Лесю Українку й Івана Франка, Володимира Шаяна та Лева Силенка…

Якби ще повість про Спасителя аріїв екранізувати вдалося!

До Києва наша екскурсія поверталася з Кременчука автомобілем, а не потягом. За кермом сидів пан Герасименко, а позаду – його дружина, Людмила Миколаївна.

Напередодні виїзду ми з Віталієм Івановичем грунтовно поспілкувалися в пошуках можливостей реалізації наших спільних планів відносно туризму, мистецтва, продовження археологічних досліджень тощо. Для мене стало новиною, що Герасименко, будучи родом з-під Кременчука, багато років працював у горах Таджикістану, а повернувшись – був головним інженером гранітного кар’єру, що тепер геть занепав.

– Та й інші підприємства – не краще. А така промисловість була!.. З початком Перебудови начебто на краще пішло. Я, наприклад, “новим українцем” зробився. Але швидко збанкротував унаслідок державних реформ. Чесно за них працювати не можна!.. Тоді й почав у духовності вихід шукати. Для себе й для країни також.

Зійшлися на тому, що без допомоги В.П.Мартиненка – який і після втрати посади генерального директора ПГОКу зберіг за собою ключові позиції в розробці руди – поправити справи не вдасться.

Цього разу зустрітись вдалося, хоча й знову без А.Алоки. Йому було б корисно послухати нашу розмову про геологічну будову району, на якому стоять найдавніші арійські кургани, де зародилися Веди й брахманські навчення… Поміж спогадів та наукових розмов вирішили й нагальне питання: як порятувати Кременчуцький кар’єр – єдиний з гранітних на Полтавщині, який ще не зовсім залито грунтовими водами.

– А як поновиться здобича будівничого матеріалу, тоді й на фільм Ваш кошти знайдемо, – пообіцяв на прощання академік Мартиненко.

З тією надією на екранізацію “Гандхарви – Спасителя аріїв” і повертався до Києва.

У моїх супутників були, напевно, теж якісь мрії. Та всіх нас вабив стрімкий лет над шосе між дерев і ланів, що нерідко перемежовувалися тихими зубожілими селами. Порівняно з індійськими вони мали здаватися нашому гостю багатими. Але ж я, сам із села, перетнув експедиціями Україну від верхів’я Ворскли до пониззя Дунаю – і добре знаю, як мінялися ті оплоти нашої етнокультури протягом останніх років сорока.

Взяти, наприклад, мою розвідку по українському відрізку траси Уренгой – Помара – Ужгород… Дещо я вже розповів. Продовжу.

Восени 1985 року, напочатку “перебудови”, ніщо ще не віщувало біди. Хіба що “Адмірал Нахімов” уже потонув та виноградники почали вирубати – боролися з алкоголізмом. Проте ми, археологи експедиції “Газопровід”, зневажали закон: квасили брагу в котлі, вмонтованому в кухонну піч пустуючого дитсадка хутора Скоробагатьки (під Лохвицею на Полтавщині), і гнали потай самогон. Фруктів для цього було – скільки хочеш; набирали в кинутих селах. А вдохновителем нашим – мене з двома лаборантами та двох водіїв – був бульдозерист Семен: біч (“бувший інтелігентний чоловік” із останніх романтиків Півночі), вигнаний з будівництва міжнародної траси.

Як ми зраділи отому бульдозеру! – без якого вже другий місяць не могли розпочати запланованих розкопок курганів. Просили у будівників тих, просили, – а вони нам: “Терміни нас і самих піджимають”. І раптом: “Терміново забирайте Семена!” Виявилося, що він їм ось що утнув:

Приїхали з центрального – Всесоюзного тоді ще – телебачення передачу про ударно-комуністичне будівництво робити. Почали готуватися до зйомок: японський трактор, бульдозерист-ударник у білій сорочці з червоною краваткою… все як належить.
А тут підходить до режисера Семен: “Нетипово, товарищ, виходить!..” А той, не знаючи Палійчука, та й почав було його знімати. Начальство заперечувати дуже не стало, але від мікрофону відсунулося. І точно! “Оце тягнемо ми газопровід за кордон, а я пригадую батька. Машиніст у мене він був, партизан. Так розказував, як ми німців перед війною відгодовували. А вже й війна почалася – а ми ще два тижні ешалони Гітлеру слали… Отак і з газом та нафтою нашими буде!”

Дякувати Богові, що трансляція була не пряма…Хотіли Семена вигнати взашій з будівництва – та подумали й кинули нам, разом із бульдозером.

Але мова тут не про те. І не про зовнішніх ворогів, а про внутрішніх – “із народу” притому. Зневажання закону якими вже й тоді сягало досовєцьких глибин, аж підвалин етнокультури – на якій мала б (якщо не тоді, то хоч зараз) стояти національна ідея.

Так от. Їду я собі однією з експедиційних машин повз Городище, а біля дороги японський екскаватор з українським хлопцем за важелями – давньоруське городище, за яким і назва селу, на самоскиди буртує. Гребе собі фортечний вал разом зі згарищем й уламками білих кісток, аж гуде!

Зупинив я було те неподобство. Тут і прораб прибігає: “Хто звелів? у чім справа!?” Я йому в пику – своє інститутське посвідчення, “Відкритий лист”, – та й повіз до райвиконкому на з’ясування… Був тоді порядок такий: перший заступник голови виконкому очолював районе відділення Товариства Охорони пам’яток археології, історії, архитектури й культури.

Коли голова Товариства пред’явив, на мою вимогу, список пам’яток району – то Городище в ньому не значилося.

– Колись було, а тепер сократили.

– Як це?! – отетерів я. – Там же вали, згорілі оселі… останки захисників від навали татаро-монголів!

– Грунт же треба десь брати? – осмілів переляканий до того прораб. Тепер він знову був на коні: рідне керівництво в обіду не дасть. – Ми же зараз школу будуємо! Так би мовити, очаг просвіти й культури…

– На кістках!?

– А скільки років тому городищу? – улесливо поцікавився замрайвиконкому.

– Років сімсот, – не второпав я відразу маневру.

– Ну! – одночасно, аж смішно, вигукнули мої опоненти. – А за радянським законом: як двадцять п’ять років пройшло – будуй собі хоч на кладовищі! – провадив далі голова Товариства. – Їдьте собі до Києва, звертайтесь у рідний свій Інститут чи що там… Як дадуть наказ список наш поміняти: ми зробимо!

(Не дали наказу, хоч як ні просив.) Єдине, на що я спромігся тоді – примусив збліднути, а отже й замислитися лохвицьких своїх “опонентів”:

– Знаєте, – я їм сказав, – у Південно-Східній Азії є таке блюдо: “мозок мавпи”, – не чули?.. Затискують шию мавпи в столі, зрізають – живій – черепну кришку, і їдять її мозок… Отаким буде і той ваш “очаг” – школа на кістках наших пращурів.

Як вони, кажу, сполотніли!.. Проте руйнувати-будувати не кинули. Чорнобильців, он, не пройняла й катастрофа: як стояли школа й кафе на кладовищах Голодомору та попередніх років – так і досі стоять; поряд із православним собором.

20

Серед таких спогадів й роздумів, невеселим виходило у мене спочатку повернення до Києва з екскурсії по арійських святинях. Тим паче, що попереду, поруч з Віталієм Герасименком, сидів Арвінд Алок – і розказував, англійською мовою, про діяльність очолюваного ним Інституту охорони національних пам’яток Індії. Юрко Ботвінкін перекладав і для мене:

– У нас в Бгараті пам’ятками вважаються не тільки архео-логічні чи там архітектурні руїни. Танці, пісні, легенди, побут – вся традиційна культура – теж пам’ятки. Охороняємо нашу культуру, народ! Який нікого не заперечує – але й нікому не дасться себе зруйнувати… Ви знаєте, що населення наше зростає? Є в Делі на площі велике табло: кожної хвилини – народу все більше. Економіка також росте; Бгарата вже на п’ятому місці! А знаєте, на якому були ми півстоліття назад?..

– Далеко, – підхоплює Людмила Герасименко. – От що значить, поєднання традиційної культури з сучасною!

– Так. Так піднялися в ХХ столітті всі квітучі нині країни: Японія, Голандія, Швеція… Німеччина теж… та й Америка, – розважливо говорить її чоловік. – Ще Маркс таке предрікав для Росії. Але вона надірвалась.

“Ленінський Совнарком, жиди надірватися їй підсобили”, – кидаю подумки. Розуміючи в глибині душі, що це – напівправда. Вся правда – за фактами. Думаю глибше, спираючись далі на них:

“Федько-Плоскоріз – не єврей, українець. Як і той губернатор, хто під його портретом зараз сидить. І Городище – не жиди руйнували. І хто ж, як не українці, в Новому живуть… ”

…Село Нове на півострові Атманай, на захід від Обіточного. Осінь 1981 року, розкопки найбільшого в окрузі кургану Могила.

В основі арійської Могили – міфоритуал відродження небіжчиків (вождя з булавою та жертовних останків Спасителя) через весняний шлюб Батька-Неба та Матері-Землі. Небо втілює майданчик у вигляді голови бика – Тельця, в очницях якого два поховання. Насип над всім цим має обриси оранти-рожаниці – це є втілення Землі, ведичної Матарсура-Прітхіві. Угадуються здійняті над головою руки й розсунуті ноги, між якими – культова яма з кістками жертовних цапа, бика та коня, призначених трьом світам і сезонам; відродження припадає на Родздво (“Род-з-двох”)… Це – відображення духовного світу та взаємовідносин з усесвітом “диких людей” давнини віків у 45.

Подивимося далі, як відобразила в своїх надрах Матір-Земля “цивілізоване людство” останнього, ХХ віку від Різдва Христова… Хто примусив колгоспників-хуторян 30-х років вирити з вершини кургану скотомогильник? – що їм, приморських буєраків не стало? ачи скарб сподівались знайти? А от вкинуті до тієї ж ями, до падла, люди зі скрученими дротом руками – то вже діла більшовиків чи фашистів. У війну хутори попалили ті або інші. Чим дійсно-таки вимусили селян нарити собі землянок вздовж південного боку Могили – єдиного пагорба серед степу низького; до того ж курган було легше копати, та й грів. А скотомогильник, самими перед війною виритий, засипали вщерх. Небіжчиків же своїх ховали вздовж північного боку. Важкі то роки були – 1943–1947, – мерло багато; голодні й хворі їх ледве прикопували, без одягу й трун. А як ожили в 50-ті роки та побудували Нове, то все чисто забули. А не слід би! Бо картопля радгоспних городів біля Могили – серед кісток вироста… Хто примусив вас, люди добрі, забути минувщину аж до скотства такого, – жиди?!.

І чому це євреї впорядкували в Чорнобилі, після страшного 1986 року, свої кладовища, а православне – та ще й біля собору! – перетворено на… Добре пам’ятаю, не забуду ніколи його вид наприкінці 1994-го. Труни та яму з жертвами голодомору (це поряд, між собором й відбудованим хасидським кладовищем) перерізала каналізаційна траншея кафе; кістки сусідять з помиями й гіршим. І ви, люди, хочете, щоб вас Господь не карав? прагнете відмолити у чужинського Бога ваші гріхи?!.

Хто примусив Інститут археології АН УРСР звалювати безцінні брахманські гробниці й арійські статуї-стели біля смітника, в кутку колишнього Видубецького монастиря?.. Там накопичували їх науковці років п’ятнадцять. Аж поки не забрав до Переяслав-Хмельницького Державного музею-заповідника його засновник, Сікорський Михайло Іванович.

Диво, як цей чоловік подібний до мого хрещеного батька (царство йому небесне, а земля – нехай пухом!) не тільки на ймення, але й характером. Та й благословив він мене, можна сказати, на життєвий мій подвиг. Бо коли мені в тому Інституті вперше показали “кузькіну мать” – років п’ять не друкуючи та не випускаючи на захист кандидатську мою дисертацію, – то саме М.І.Сікорський запропонував побудувати павільон для моїх знахідок із Високої Могили під Старосіллям.

У 1972 я її розкопав, у 1976–1977 здогадався про первинне впорядкування в ній міфоритуалів майбутньої Рігведи, а в 1982 її гробниці та схеми упокоїлися в експозиції “Найдавніші монументальні споруди України”. Це недалеко від входу до Музею народної архітектури та побуту, що розкинувся над Трубіжом й Переяславом. Тепер до “мого павільону” перевезено з Інституту майже все вищезгадане скупчення. Гробниці й стели впорядковано, огорожено й прикрито навісом. Інколи сюди привозять співробітників посольства Бгарати-Індії – показати святині прабатьківщини індоарійських племен, шанувальників сусідньої з ними держави Аратти на правобережжі тодішнього Сінду (Дніпра)… Тепер ми доставили сюди – по дорозі до Києва з Кременчука – доктора Арвінда Алоку.

Відвідини наші були недовгі, але спомин вони залишили. Залишили розуміння того, що прекрасні індійські храми й скульптури – то розквіт тих форм, сутність яких проросла в Україні. Тут вона лише починала розмивати зміст каменню, надаючи йому – руками поколінь невідомих майстрів – вигляд людиноподібних стел або скринь, розмальованих зсередини червоними символами календарів, “древа життя” та божеств.

Я звернув увагу доктора Алоки на те, що більшість монументальних виробів – вапнякові:

– Це втілення прадавньої “Білої скелі” Левкади або “Світла в кінці Тунелю” сучасного лікаря-реаніматора Раймонда Моуді. Читав пан Арвінд його “Життя після життя”?

Перекладач киває: читав.

– То, напевно, доктор Алок звернув увагу на відповідність основних висновків тієї праці до “Книги мертвих” Тібету? А до “Похоронного гімну” Рігведи?.. А чи не міркували Ви над спорідненістю індоарійської богині смерті Мари (є така й в українців!) з грецькими Мойрами й мармуром? А також над відношенням “вапнякових” титанів до людських кістяків із кальциту?

Розказую, як знайшов у Кутаревих Могилах між Каховкою й Каїрами жрецькі втілення найдавніших – догрецьких ще, пелазгійських або оріянських – Зевса та Аполлона. В похованнях яких емпірично вдалося простежити спорідненість їх з індоарійськими Дьяусом і Гопаланом, слов’янськими Дивом й Купалою.

– І ще. Ми дивилися кургани в гирлі Псла. Вони були вбудовані брахманами в “шляхопроводи”, так би мовити, потужної геокосмічної енергетики. Відповідні факти, вельмишановний доктор Алок, ми з вами розглянули. І Ви вірно зрозуміли, що тут криється ключ до розгадки таємниць виникнення Вед, йоги, вчення про безсмертя душі. Хочу наголосити ще раз: ця тема – розкриття реальності безсмертя душі в польовому, “потойбічному” світі – має стати провідною в роботі індійсько-української експедиції. Бо зняття протиріччя буття-й-небуття – суть культури всіх часів і народів!

Таку думку я повторював під час нашої екскурсії кілька разів – і Арвінд Алок її належним чином сприйняв. Вважаю це найголовнішим результатом першого візіту до України директора Інституту охорони національних пам’яток Індії.

Ч а с т и н а V

21

Для мене ж особисто найважливішим результатом поїздки до Кременчука було розкриття – хай навіть у якості робочої гіпотези – сутності витоків зазначених вище курганів і відображених у них брахманських навчень. Якщо раніше я, за допомогою геологів Р.С.Фурдуя та В.П.Мартиненка, простежив їхній взаємозв’язок з так званими мантійними каналами – то тепер переді мною прочинився воістину божественний простір!

…Донедавна мантійні канали уявлялися геофізикам гравітаційними аномаліями не зовсім зрозумілого походження. У суцільному полі тяжіння між Сонцем і планетами виникають немов би смерчі та ще й парами: один простирається від світила до центру, приміром, Землі, а другий мчить навпаки – як відображений промінь. Як виглядають вони в атмосфері й космічному просторі – мені невідомо. А на фотознімках та геофізичних мапах, в перетині їх із земною поверхнею, ті “смерчі” (тобто мантійні канали) мають вигляд правильних кіл діаметром від кількох до двох-трьох тисяч метрів. Фахівці вважають, що “смерчі” діють (не площею, а периметром) мільйони років – і за цей час прорізають “труби” в породах між поверхнею й центром Землі. В народі верхні прояви тих “труб” називають “відьмині кола”, визначаючи по особливим скупченням грибів, рослин тощо. Надзвичайна кількість таких кіл в якомусь районі – ознака належності його до аномалій на зразок Бермудського трикутника. Там порушуються(?) закони елементарної фізики й відбувається чимало загадкових подій… як-от, загибель співробітників у експедиціях Б.М.Мозолевського та моїй.

Крім того, внаслідок спілкування з геологами стало мені зрозуміло ще й те, що скупчення мантійних каналів у районі ПГОКу зумовлено магнітною аномалією залізного родовища, яке простяглося між Курськом і Комсомольськом. Колись тут пролягало узбережжя єдиного в ту епоху материка, облямоване гірським пасмом. Від якого залишився тепер Донецький кряж і вервечка спрямованих на північний захід узвищ – Ріпейські гори, за визначенням античних географів. Дніпровські Пороги – частина цієї системи; найбільший у світі річковий острів Хортиця – вершина промитого навскіс хребта.

Визначивши місцезнаходження й наявність особливої сили “відьминих кіл” по рослинним та іншим ознакам, арійські мудреці скористувалися каналами могутньої геокосмічної енергетики для розбудови власних святилищ і міфоритуалів. Симбіоз виявився настільки глибоким та вдалим, що спричинив зародження біля майбутнього Комсомольська священної книги Рігведи, а також учень йоги та ін. Селяни Горішніх Плавнів про це, ясна річ, не здогадувалися, але поставили церкву на місці розритої ними Могили – кургана, що в певні ночі… світився! Попи казали: “То з пекла!”, – а коли засвітилася й церква: “То з раю!” А справа не в язичестві чи християнстві, – а в отих-от таємничих каналах. Якими арійські брахмани користувалися майстерно, аж до реального виходу в божествений (польовий тобто) світ. Для сучасних священиків той вихід практично закрився (хіба що час від часу з’являється хтось, не обов’язково з їхнього клану, з екстрасенсорними здібностями – “божим даром”). Та й церкви вже тієї нема: гулькнула, леле, в кар’єр разом с селом і кладовищем.

Не знаю, чи світилися колись Цегельня й Кормилиця – проте розповідь про НЛО біля останнього з курганів я чув. При його, та сусіднього, розкопках загинуло в нашій експедиції восени 1993 року два чоловіка; мав загинути й я. Борис Мозолевський став третім із членів своєї експедиції, загиблих протягом 1991–1993 років за подібних умов… Незрозуміла містичність смертей та очевидна зумовленість їх руйнацією кладовищ у курганах спонукала мене звернутися за природознавчим ключем до Ростислава Сергійовича Фурдуя, одного з авторів книги “Прелесть тайны” (К., 1990). Важко, не хочу повторювати як гинули люди; про це досить сказано в книгах “Брама Безсмертя” й “Побіда!”. Скажу лише про круглі ями та насипи, кільцеві рівчаки й кам’яні споруди, – що були вбудовані в кола мантійних каналів. Нагадаю ще раз про “відьмині кола” (які гриби-печориці ростуть навколо Кормилиці, жах!); про смерчик (в народі кажуть: “То відьма літає”, – бо крутиться, творячи закляття) із горщика біля голови ворожки-небіжчиці, яку зрив у нашій експедиції бульдозерист Опришко Борис; про веретено біля скіфського жерця-енарея з Соколової Могили, яке Борис Мозолевський визначив як знак богинь долі Мойр… Далі піде мова про кола Запорізького дуба, козацьких Ради та “Спаса”, пов’язаного з аратто-слов’янським Спасителем Колодієм – “Кола (сварожого) Богом”…

Якби я – член “Російського Фізичного товариства” (окрім моєї належності до гуманітарних наук) – був уважнішим і розумнішим, то додумався б до першопричини загибелі своїх колег на кілька років раніше. Бо подібне до того, що розказали й показали мені
(в учбових відеофільмах за сценаріями Наталі Бондарчук) Герасименки, намагалися втовкмачити мені московські приятелі В.Г.Родіонов, засновник “Русского Физического общества” й видавець його часопису “Русская мысль”, та О.О.Карулін – кандидат фізіко-математичних наук, колишній експерт КДБ з відомостей про паранормальні явища… Звичайні (але відповідно навчені) хлопчаки та дівчата, які читають книги із зав’язаними очима й “бачать” долонями; дівчатка, які без напруги відривають від землі вагу за півтони й утримують на старті реактивний літак; козаки “Спаса”, яких не бере лезо ножа… безмежні можливості людського єства, коли воно знаходить контакт з польовою першоосновою речовинного світу!

А попереду маячить вже контакт з вакуумом – за яким стоять найвищі прояви ІСТИНИ або сутності БОГА. Вихід на енергію й швидкість, що безкінечно перевищують ядерну та світлову; на інформаційні зв’язки без переносу енергії… Кажу ж: Науково-технічна революція відкрила людству – через Неоязичество, відродження індоєвропейської основи земної цивілізації – новітнє розуміння БОГА.

Матерія – то полюси вакуума й речовини, поєднанні полем. Сучасна парадігма офіціозної науки ньютонівського штибу стоїть на дослідженнях двох типів полів: гравітаційних й електромагнітних. (Гуманітарні ж науки не доросли, разом з “історичним матеріалізмом”, навіть до цього.) А.Є.Акімовим, Г.І.Шиповим та іншими співробітниками Міжнародного Інституту теоретичної й прикладної фізики РАЕН років двадцять вивчаються вже торсіонні поля – поля “обертання”. Здається, що саме вони є каталізатором, стрижнем матерії, який синтезує її з Інформаційного Поля (“із Бога”). Крім різноманітних кручінь, торсіонні поля утворюються також сінергетичними структурами: кристалами, кістяками (особливо вертикальним, людським), скелями й стелами, геометричними спорудами (зокрема, курганами та пірамідами, ровами й кромлехами, алеями й храмами тощо). Останні утворюють “формове поле”, в якому “записується пам’ять”. Духовна еліта наступних поколінь, а в деякій мірі й пересічні їх люди, “зчитуюють” ті послання – як це простежено мною, наприклад, при співставлені ведичного міфоритуалу Пуруші з кургану Циганча та складених біля нього О.С.Пушкіним “Цыган”; подібне можна стверджувати й відносно запису Т.Г.Шевченка в “Журнале” про Савур-могилу…

Знадобилася екскурсія до Кременчука, знайомство й інтелектуально насичене спілкування з Алокою та Герасименками, щоб звелися докупи невловимо споріднені факти, а також новітні теоретичні розробки геологів, фізиків та археологів. Гравітаційна аномальність мантійних каналів виявилася не причиною, а наслідком значно більшої сили – торсіонних полів, якими користуються екіпажі “літаючих тарілок” і вміли користуватися (не виключно, за їхньою допомогою) мудрі пращури, творці заклятих веретен і курганів, гімнів Вед і брахманських учень. Що успадкоємилися українськими рахманами, бандуристами та характерниками…

За осягнення фактів заплачено життями Бориса Мозолевського, його тезки Опришко та багатьох інших розкривачів таємниць арійських могил. За розробку теорій плата ще вища, розтягнена на покоління різних народів. Тож не можна, гріх марнувати надлюдські ці зусилля!..

Між тим, досвід моєї 27-річної роботи в Інституті археології показав надзвичайно низький ККД (коефіцієнт корисної дії) академічної науки відносно внеску розробок її в культуру суспільства. Не менше трьох чвертей зусиль витрачається науковцями на “внутрішню кухню” (розкопки, камеральна обробка, інвентарізація в найширшому її розумінні, різноманітна публікація звітів), стільки ж від остатку – на історичну інтерпретацію археологічних пам’яток, і лише дрібничка від неї – на загальнокультурне (мистецьке, філософське, релігійне та ін.) осмислення. Це якщо не враховувати витрати на чвари та ін.

За ті роки в отій установі сформувалося лише два-три професійних письменника (на кілька сот фахівців з вищою гуманітарною освітою) й ще менше художників. При цьому аматорів було вдосталь! Але вони не реалізували себе – передусім через побоювання стати “білою вороною”, “відколотися від колективу”. Пошесть нереалізування, відмежування від культуротворчого процесу підкоряла навіть непересічних осіб. От В.М.Даниленко, найвидатніший український археолог ХХ століття:

– Я, звісно, археолог великий. Але ще більший поет. Я-як ви-дам, от візьму, свої вірші!.. – казав якось він.

Проте так і не видав. Та й не відомо, чи мав. Принаймні у книзі “Пыль золотая” (Миколаїв, 1994) – де наш колега Сергій Буйських зібрав поезії не тільки живих, але й померлих вже археологів (користуючись чорнетками останніх у польових наукових щоденниках тощо) – віршів Даниленка нема… А єсть там, до речі, ранні твори Мозолевського, із його російськомовних ще збірочок. Надалі ж вийшли знаменитий “Скіфський степ” і ще кілька книг, що навічно вписали Б.М.Мозолевського в українську та й світову культуру. Ніхто до цього видатного археолога не зичив сучасникам і нащадкам такого:

Стелиться під місяцем дорога.

Край дороги світяться хрести,

Наче запізніла осторога –

По життю повільніше іти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Та коли ти в світ прийшов не жерти,

Все одно, чи бийся, чи молись,

Все твоє життя – то тільки жертва

Задля тих, що йтимуть тут колись.

Хай пряма їм випаде дорога,

Манівцем не дійдеш до мети.

А оці хрести – не осторога,

А дороговказ, куди іти.

Борис Мозолевський хоч і потерпав від керівництва Інститута за це, але першим серед українських археологів поєднав науку з літературним мистецтвом. За ним рушив я, Сергій Буйський і ті, хто наважився надати для його знаменної збірки свої поетичні вправи.

Тепер, коли стіну пробито, такі вправи становляться модою. Взяти, наприклад, віршування згаданого вище Жана Пустовойтова. Який, з одного боку, віршує про арійські чесноти, а з іншого – намагається “довести” зверхність над ними у Наддніпрянщині, напередодні часткового переселення аріїв до Індії, семітських племен. “Ліва рука не знає, що робить права”? – Та ні: відпрацьовує можливість захисту дисертації!..

А ось переді мною монографія Ю.В.Павленка “Праславяне и арии” (К., 2000). Наприкінці цієї суто наукової книги вміщено “АРИЙСКИЙ ПРОСТОР. Стихи из первого раздела третьей части первого тома стихотворного собрания “Голоса теней””. На першій же сторінці нараховую близько десяти образів крові, терзань і т. п. Це при тому, що братських, безсумнівно військових поховань набирається менше – на десятки тисяч досліджених археологами арійських могил. Та й у гімнах Рігведи, де головним героєм виступає воїтель Індра, – звитяга його спрямована на боротьбу з потойбічними силами, на подолання смерті. Й говорячи “Веди, свирепый Индра, в бой!”, сучасному поету (науковцю, тим паче) слід пам’ятати, що зброя-ваджра “убивці змія Врітри” походить від ваджі-“фалоса” бика-Тельця: тобто супротивник ведичного героя не знищується, а перероджується, очищується в потойбічному світі від зла… Автор “Арійського простору” відштовхується не від фактів, а від застарілих, давно пережованих уявлень про “білокуру бестію”. Ця вада закладена Павленком в науковій частині його “Праслов’ян і аріїв”.

При всьому тому Юрій Павленко не гірший, а кращий з тих моїх колишніх колег, які слідом за В.М.Даниленком (з 1965–1974), М.О.Чекамовим і мною (з 1977–1982 років) почали пов’язувати археологічні реалії України з індоарійськими Ведами. Та історіографія “обрізана” Павленком до 1989 р. При цьому не згадано монографію Даниленка “Космогония первобытного общества” (К., 1965–1997; М., 1999: зб. “Начала цивилизации”) та жодної моєї – навіть за рецензією Трубачова на “Прародину ариев” у часописі “Вопросы языкознания” (М., 1996, №3). Годі шукати у наведеній Павленком літературі й монографій С.І.Наливайка “Таємниці розкриває санскрит” (К., 2000: зб. публікацій 80–90-х років), О.М.Трубачова “Indoarica в Северном Причерноморье” (М., 1999), Н.О.Николаєвої та В.О.Сафронова “Истоки славянской и евразийской мифологии” (М., 1999), В.Торопа “Древнейшие известия о Руси” (М., 1997), А.Н.Лебедева “Образование славянского мира” (К., 1997), О.І.Асова “Велесова книга” (М., 1995), Б.І.Яценко “Велесова книга” (К., 1995), Є.Классена “Новые материалы для древнейшей истории славян” (СПб., 1995: М., 1854), Б.Д.Михайлова “Петроглифы Каменной Могилы на Украине” (Запоріжжя, 1994), О.Воропая “Звичаї народу нашого” (К., 1991: Мюнхен, 1958–1966), В.Шаяна “Віра Предків Наших” (Гамільтон, 1987), Л.Силенка “Мага Віра” (Н.–Й., 1979)… Проігнорувавши такі й подібні вагомі дослідження (але навівши книги Канигіна, Залізняка), Павленко виступає від імені “наукової правди” академічного штибу: “распространившиеся ныне фантазии относительно “арийства” древних славян, которые к тому же оказываются и создателями трипольской культуры – “Араты – Ортании – Арианы – Украины” – не имеют ничего общего с научной правдой”. Яка насправді – без вказаних вище робіт – виходить півправдою, що гірше брехні. Але й та недолуга “правда” – калічна. Бо за каноном академічної науки слід вказати публікацію, за якою Ю.В.Павленко цитує державотворчий родовід України. Якщо хтось виводить її з Аріани(?), минаючи три тисячоліття Кіммерії, Скіфії й Русі, – то це із “пишучої братії”, на яку в монографіях посилатися не прийнято. А чи не вигадав Павленко сам (за чутками про публікації Шилова й інших), разом з граматичними помилками, отой родовід – а когось критикує? – таке науковцю й зовсім не личить!

Вище наведено лише частину тих монографій, які містять у собі аналіз ключових фактів до належного розкриття обраної Ю.В.Павленком теми. Причому фактів досить відомих академічній науці, так званих фактів-подій та фактів-явищ. Які дозволяють дослідникам копирсатися лише у формальних і змістових проявах історії. А що казати про факти-процеси, що надають змогу поринати у сутність історії? – Цей рівень лишився зовсім неторканим “Праслов’янами і аріями”. Зарозумілий же автор вирішив, що вже “узяв за бороду Бога” – та й почав віршувати “за Ведами” (до яких – до ведичної спрямованості на підсвідомість – Павленку ще тягтись як до неба). Тому “Арійський простір” пнеться до Вед лише формою, а сутність автор несвідомо низводить до біблійного рівня (чим грішать, до речі, всі інтерпретатори аріїв як “білокурих бестій”).

Якби я зупинився на першому-другому рівнях історичних досліджень, то б не “випав з обойми” академічної науки істматівського штибу. Павленко та гірші за нього намагаються видати ті рівні за “дійсну науку”, але без осягання суті суспільству вона не потрібна. Бо не рятує від хибних кроків сліпих і штовхає на злочини поводирів: “всесильних, тому що вірних” марксів, леніних, гітлерів, сталіних тощо. А наукова інтелігенція – вищепредставлені бракороби суспільного розуму й духу – скиглять при цьому про “порушення прав людини” й продовжують “самі виробляти й самі ж уживати” інформативний непотріб… Бога ради, колеги-історики! – хай процвіта “наукова кухня”, без якої немає професії; але народу потрібен від нас “готовий продукт”: закони, суттєві закони історії, що відкривають можливості передбачати й спрямовувати її перспективи. Час нам, братця-дослідники, вже розібратися, що корінна суть історії зафіксована людством не в біблійних Заповітах, а у Ведах та “Велесовій книзі”, і що останні дві відкриваються аж ніяк не марксистським ключем!..

Занурюючись у безодню курганів-могил України, переживаючи й аналізуючи смерті своїх однодумців, я випав із системи Академії наук, Міністерств освіти й культури та ін., – але намацав заповідану брахманами-рахманами стежку до Безсмертя, до БОГА…

З ким далі йти,

кому передати,

хто піде вперед після нас?

22

Хотів би сказати: з любим мені Товариством Нестора Махна “Гуляй-Поле” піду! йому всю спадщину свою передам! я помру – а молодші від мене Єрмак, Петряник, Притула чи Грінченко мою справу продовжать!

Хотів би… Та опікався не раз: то російським “РОДом”, то українською “Націократією”. Не тому опікався, що організації занадто хибні ачи люди погані, а – чесно намагаються зробити найкраще, проте виходить як завжди. Як завжди, не вистачає інтелектуальних та інших сил допірнути й укоренитися в суті – от і виштовхує в ополонку обсмоктаних форм. Серед них можна бовкатися або геройськи загинути; ні жити по-людськи, ні перемагати назавжди тут не можна. Приклад Нестора Махна – показовий…

Та й справа моя – професійна, передусім наукова. І якщо її навіть Павленко – наймолодший з найперспективніших, яких видно тепер в Україні – продовжує не туди і не так, то годі сподіватися на академічній ниві шукати… Хіба що “Трійця” Добжанського набере раптом силу. Або на “Шиловських читаннях” вигулькне якийсь вундеркінд.

Як би далі там не було, продовжать чи ні – а зараз із славним дотепер Товариством “Гуляй-Поле” іду й передаю через нього мов SOS: що вже відкрилося в арійських могилах Вкраїни та що слід надалі відкрити:

опрацьовано методику розкопок, реконструкцій та інтерпретацій могил, що закріплено разом з М.О.Чекамовим та П.Л.Корнієнком в навчальному посібнику “Археологічні дослідження курганів” (К.: КДУ, 1986 і 1989), в моїй монографії “Прародина ариев” та ін.;

особисто дослідив кілька десятків “степових пірамід”, 23 з яких (та ще близько того – з досліджень В.Г.Петренка, І.Ф.Ковальової, ін.) розкрили надзвичайну близкість до міфоритуалів Рігведи; відомості про це почав публікувати з 1977 року;

там же – особливо в зазначеній вище монографії та в її науково-популярній версії “Космические тайны курганов” (М., 1990; К., 1994 і 1996) – показав відображення в доскіфських могилах України зародження й первинне оформлення ведичних навчень, а отже й спільноти арійських племен, що їх створила;

таким чином могили-кургани України, найвидатніші її пам’ятки, було не тільки позбуто 55-вікової німоти, але й поставлено в ряд найбільших святинь загальнолюдської культури; визначення цих обставин почали публікуватися мною в часописах з 1981;

у тому ж році, слідом за М.Чекамовим, показав календарно-астрономічні підвалини арійських міфоритуалів наших курганів; надалі в статтях (з 1989) та монографії “Мифы о “космических странниках” и календарная служба Европы V–I тысячелетий до н.э.” (М., 1992) було показано системність святилищ-обсерваторій типу Кийовиця – Казаровичі – Стоунгендж – Аркаїм та втілення в ній “станового хребта” індоєвропейської спільноти народів;

спираючись на власні висновки щодо вказаної вище системи святилищ, а також на дослідження В.О.Сафронова й Г.А.Левкашина писемності й ін. культур Подунав’я, висунув (вперше у публікаціях 1992) гіпотезу про найдавніші в світі цивілізації (держави) української Наддніпрянщини – Аратту та Аріан;

при цьому посприяв Левкашину (надалі разом з Михайловим, учнем Даниленка) вийти на відкриття найперших у світі писемності й літопису Кам’яної Могили (перші наші публікації про це в часописі “Український світ” та ін. – з 1994 року);

у 1992–1993 роках в гирлі Псла розкопав найдавніші арійські святилища-кургани; загибель при цьому людей примусила мене шукати фізичні першопричини – наслідком чого стало відкриття (перша публікація в часописі “Русская мысль”. – М., 1994, №3–6) основи брахманських навчень в мантійних каналах і торсіонних полях;

зазначені вище наробки було закріплено в 1994–1997 роках у монографії “Прародина ариев” (К., 1995), у науково-популярних та художньо-публіцистичних книгах “Брама Безсмертя” (К., 1994), “Келеберда – село на Полтавщині” (Крем., 1995), “Homo soveticus” (К., 1995), “Пути ариев” (К., 1996), “Гандхарва – арийский Спаситель” (М., 1997), у зображувальному “Арійському календарі – 1998” (разом з художником В.Мітченком) та кількох відеофільмах (див. вище). Це мало б стати фундаментом для розбудови української національної ідеї – але в Україні не знайшлося інтелектуального осередка, який би сперся на відкриті святині. Поміч у засвоєнні них було надано Российским Общенародным Движением (в якійсь мірі подібним до всеукраїнського Руху) та Всеслов’янським Собором;

з 1997 року почався новий етап: була видана знищена було в ІА АН УРСР монографія В.М.Даниленка “Космогония первобытного общества” (К., 1997; М., 1999), здійснено сприяння підготовці до друку монографії Г.А.Левкашина “Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тыс. до н.э.” (М., 1998), видано власні монографії “Праистория Руси” (М., 1997), “Праісторія Русі – України” (К.–Хм., 1998), “Начала цивилизации” (М., 1999: разом з ук. мон. Даниленка) та “Істина “Велесової книги”” (К., 2000). Тут вперше розкрито витоки, засади й перспективи цивілізації (з початком в праіндоєвропейсько-протослов’янській Аратті дніпро-дунайського регіону), висунуто нову (після марксистсько-ленінської) теорію історичного розвитку. В художньо-публіцистичнму вигляді про це розповідають видані в 2000 році у Києві повісті: “Победа!” та “Після біди”, що ви її зараз читаєте.

Форма повістей: дослідження українськими й російськими істориками засад власної етнокультури та загальнолюдської цивілізації; зміст: розплетіння автором сприятливих та згубних, на його думку, тенденцій суспільного розвитку; суть: осягнення надлюдської, Божественної ІСТИНИ…

Залишаються поки що невиданими кілька підготовлених до друку книжок. Серед них монографії “Этнокультурный процесс в Нижнем Поднепровье середин ІІІ–ІІ тысячелетий до нашей эры” (кандидатська дисертація, де вперше простежено формування спільноти арійських племен на їхній прабатьківщині), “Курганы у Староселья” (опис і узагальнення курганної групи з 15 насипів IV–I тис. до н.е., де простежено первинне оформлення арійської Рігведи), романи “Начало начал” (розширення теми “Гандхарви – Спасителя аріїв”), “Дикое Поле” та “Сотвори себя сам” (про історію рідного Обіточного другої половини ХІХ століття, та про молодь мого покоління ХХ ст.), драматургічна трилогія “Что день грядущий…” (інсценіровка головного епізоду “Гандхарви”; як він писався; прояви божественного світу під час археологічних досліджень); у київському та московському видавництвах лежать збірки “Джерела” й “Аратта и Ариан”.

А ще не кидаю надію зняти якщо не художній, то хоча б документально-художній фільм за своєю улюбленою повістю – яку вже бралися екранізувати режисери О.Коницький та Д.Богданов. Тепер ось взявся Роман Грінченко… Наводжу уривок з останнього літературного сценарію “Гандхарви – арійського Спасителя”:

Сонце,

Сонце встає над Савур-могилою, Городищем та Конкою…

З’являється вершник,

що перед себе, на гриві, білий камінь везе.

Підіймається з ним на вершину Савурюги

і починає будувати там хижу чи склеп…

Ляга в ту будівлю,

а над ним і навколо – сонячні небо й ріка, та кінь проміж ними…

Нависають над мерцем чи поснулим поводдя.

Хапає їх, шуга на коня –

та й мчить степом, немов до Сонця злітає.

Перед нами – одна з найбільших святинь України: Савур-могила (або Савурюга) над Конкою-рікою. Арії називали їх Сувар-юга та Канка: “Золотий вік”, “Священна ріка” або “Ріка свят”.

Відповідно до ведичних навчень, Золотий вік завершився (за нашим календарем) в ніч на 18 лютого 3102 року до Різдва Христова. Дійсно, в ті часи аріями було закладено – на Придніпрянській їх прабатьківщині – чимало курганів…

Легенда запорізьких козаків розповідає про вершника-першопредка, що побудував основу Савурюги. Коли помирав, заповів коневі поховати його в тій Могилі… А кінь, кажуть люди, й досі живе! Вискакує час від часу із Савур-могили – та й літає над степами й ланами, над землею Наддніпрянщини!

В арійській Рігведі про це мовиться так:

Коли заіржав ти вперше, родившись,

Здіймаючись із джерела першородного, –

Гандхарва схопив поводдя твої.

Із сонця висікли коня ви, о боги!..

На заклання Гандхарва відправився

З божественним даром прозріння.

Він прямує за благом народним

До Неба-Землі, Прародителів сущого.

Скаче вершник-“Гандхарва” по Хортиці – від ріки до діброви.

В діброві – переходить на шаг.

Під “Побратимським” дубом подвійним – кобзар,

якого оточило козацтво.

Гандхарва зупинився, послухав й собі…

В Громушиній балці – козацькі змагання.

Запросили до “лави-на-лави” й дивного вершника;

сумно головою хитнув: не до того…

Рвонувся було кінь під Гандхарвою – до кінноти, – не дав.

А спрямував його скік на скелю над Перевозом, та й став…

Постояв, оглянув урвища, гаї та луги, Дніпровські простори –

і немовби вознісся над ними!..

Летить Гандхарва крізь простір-і-час,

а під ним невмируще оріянство гуляє!

Тепер ми – на Хортиці. Назва цього найбільшого в світі з річкових островів походить від прадавніх хорта і хорса – “собаки” й “коня”. Бо бігають хутко – як Раса-Борустен (Дніпро) повз нашу Хортицю мчить!..

Живе ще на Запоріжжі – та й в усій Україні – добра пам’ять про рахманів і характерників. Які походять від брахманів й куритів, хранителів оріянських традицій.

Нині лише історики знають, що в козацькому гопаку закодовано військові вправи гоплітів – “захисників корів”, пастухів-оріян. Від того – і Гопалан індоаріїв, і Аполлон пелазгів та греків, і Купала слов’ян…

Козаки-запорожці зберегли легенди про арійського вершника, Спасителя-першопредка Гандхарву. Проте вони поновили пращурський зміст тих легенд. Забулося прадавнє наймення Гадхарви (Кентавра або Кітовраса у міфології греків й слов’ян). Але дотепер ще шанують українці Козака Мамаригу та Івана Сірка.

Українці бережуть легендарний заповіт найславетнішого свого отамана – який був характерником, умів обертатися на хорта, і мав прізвище Сірко тобто “Вовк”:

“Він по-справжньому не Сірко, а Сірентій Праворучник

звався. Як умирав, то дав такий заповіт, щоб у нього одрізали

праву руку та сім год перед військом носили. “…А з семи год

уже поховайте в мою могилу. І хто буде брати навкруги

землю та могилу обсипать, то я його своєю силою буду

дарить. І хто вийде до могили або на Різдво, або на

Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида…””

Така от оріянська спадщина, традиція Спасителя аріїв, у православії українців лишилася!

23

5 серпня 2000 року від Різдва Христова планувалося вчетверте вже, здається, перепоховати біля Капулівки кістки кошового отамана козаків-запорожців Івана Сірка (? – 01.08.1680).

Згадуючи, як наказав він вирізати у Чорній Долині (між Сивашом та Дніпром) українських селян – яких козаки визволили із татарської неволі й супроводжували на батьківщину, а ті повернули було назад до заведених вже в Криму господарств – деякі львівські історики зовуть його тепер “катом народу”. В яких легендах вони таке чули!? Напевно, зовсім не розуміють ті вчені, що характерник Сірко-Праворучник – спадкоємець Першопредка-Спасителя із Савур-могили; що народні легенди творяться за законами етнокультурних засад, а не політичних віянь.

Навчений Сірком народ вже тоді розібрався й затямив: віру можна міняти, але батьківщину зраджувать – зась!.. Серед численних звитяг улюбленого ватага “вовків”-сіромах була і така. Коли кримський хан – забувши, перед смертельною посухою й голодом, про набіги свої на Україну та неодноразове покарання за те запорожцями “Урусшайтана” (“Руського чорта”, як прозвали татари Сірка) – звернувся до останнього з благанням порятувати отари й людей у степах Наддніпрянщини, Сірко це дозволив. А коли гетьман Самойлович почав докоряти йому за допомогу бусурманам і нехристям, кошовий відповів: “Коли б чорт, пане гетьмане, помогав людям у крайній нужді, то брезгувати тим не годиться, бо, кажуть люди, нужда закон міняє”.

Будучи характерником (якого ні шабля ані куля не брали), Іван Сірко шанував Саваофа й Христа для годиться – проте називав себе “православним християнином”. Напевно за народними повір’ями, записаними Я.Новицьким та Д.Яворницьким біля дніпровського острова Перун: “Кажуть, серед Києва стояв кам’яний ідольський Бог Перун, з золотою головою. А тоді, як князь Святославський привіз до Києва од греків християнську віру, того Бога скинуто було в Дніпро. І поплив той Перун униз за водою, і спинився аж між порогами… Кажуть, що Перунового острівка колись тут не було, а приплив на ньому змій звідкись ізгори. Як плив він, тоді одним боком бігли ідолопоклонці й викликали його на берег, а другим вийшли назустріч православні й почали молебствувати і закликати. Де стояли православні з коругвами, туди він підплив і став…”

Православіє, за “Велесовою книгою”, то є “славління Неба”; пізніше церква втиснула сюди християнство.

Се бо Дабо створив нам яйце,

яке ж єсть світ-зоря, нам сяюща.

І в тій безодні повісив Дажьбо землю нашу,

аби тая удержана була.

Так се душі пращурів суть.

І ті світять зорями нам од Іру…

Права бо є невідомо уложена Дажьбом,

а по ній, як пряжа, тече Ява,

і та створила життя наше.

А те коли одійде, смерть є.

Явь є текуща і творена в Праві.

Навьє бо єсть після тих.

До тих єсть Нава і по тих єсть Нава,

а в Праві ж єсть Явь.

Мною виділено те, що відповідає новітній теорії торсіонних полів – яку образно-інтуїтивно або “міфологічно” осягли творці оріянсько-слав’янської Вєти та індоарійських Вед. До такого світорозуміння православних пращурів нинішнім “науковцям” з їхнім логіко-аналітичним мисленням ще тягтися й тягтись! Як, до речі, й прибічникам зверхності церковного віровчення над язичеським.

Задля примирення православія з християнством (на чому стояв і Сірко) скажу головне: те й те, а також всі інші язичеські й релігійні навчення складалися під егідою БОГА й Богів. У перекладі з міфологічного на поняття наукове: під контролем торсіонно-інформаційного ПОЛЯ та Представників цивілізацій, що його вже освоюють (і для нашої “цивілізації освоєння речовини”, хоч-не-хоч, а є-таки дійсно Богами; пришельцями, якщо по науці)… В кожній священній книзі землян єсть божественні свідчення “про НЛО, пришельців” тощо. Є таке і в “Велесовій книзі”:

То бо Мати наша б’є крилами о боки свої,

обапол яких вогненим сяє світлом до нас.

І всяке перо іншо красне – червоне, синє, блакитне,

жовте і срібне, золоте й біле.

І та бо сяє, яко сонце саруме і во коли йде по сонцю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мати наша Слава обрала нас співати звитяжно

на ворогів, і тому віримо,

яко слово те про Птицю Вишню, що в небесну порость

летіла од нас…

Се бо бачив отець наш Орей до облаків ходивши,

узятий будучи,

і взятий силою до Перунькова ковальчества.

Такого не вигадати в ті (20–50-ті ХХ ст.) роки, коли – за розумуваннями “серйозних учених” – буцімто була сфальсифікована “Велесова книга”. До того ж вона – не єдиний рарітет, що дістався сучасності з бібліотеки Ярослава Мудрого… (Детальніше про все це див. у вищезгаданій “Істині “Велесової книги””.)

…Не скажу, щоб саме ці всі думки промайнули в моїй голові, коли готувався до виступу на могилі Івана Сірка.

Стояли серед незавершеного будівництва меморіалу – до 320-річчя зі смерті – під древнім курганом: А.Матвієнко, Г.Омельченко, А.Єрмак та інші члени партії “Собор” і Товариства Нестора Махна “Гуляй-Поле”. Над нами височіло безруке погруддя кошового Отамана, що озирав з вершини колись степової могили сучасні лани та розмите річище Славути. Відспівав біля підніжжя пам’ятника Василь Нечепа, народний кобзар. Священники відправили короткий заупокойний молебен. А зараз слово мені:

– Невідомо, чи канонізує колись церква Івана Дмитровича Сірка. А народ канонізував вже давно, нарікши Сірентієм Іоановичем Праворучником. Згадаймо останні слова легендарного його заповіту: “Не бійся, що я неправославний християнин, – я єсть православний християнин Сірентій Іоанович!”… Образ Івана Сірка уславлено не тільки народними легендами, але й мистецькими творами. Загальновідоме полотно “Запорожці” Іллі Репіна. Борис Мозолевський, найвидатніший діяч української культури кінця ХХ століття, написав поему “Смерть Івана Сірка”. Прочитаю те звернення до українців, яке поет вклав в уста отамана…

Слова пекучі, безжально-правдиві; згадано в них і про Чорну Долину… Закінчив виступ, звільнив місце наступним ораторам. І вже не від імені Сірка, спиною до його могили, а для нього – погруддю на німб – вплетаю подумки у предвечірнє небо рядки з “Влес-книги” про Спасителя людства:

Вспом’янемо про те, що отці наші днесь у небі синьому

і дивляться на нас…

І бачили, як скакав у небі вісник на коні білому.

І той меча двинув до небес

і розторгнув облаки і громи.

І тече вода жива на нас, і пиймо тую,

бо та всяко од Сварога до нас життям тече.

І ту пиймо, яко істікання життя божого на землю…

Гортаю подумки незабутні дні перебування на Запоріжжі влітку 2000-го. До того, що написано вище, слід додати тут спогад про відвідини Кам’яної Могили.

Не з доктором Арвіндом Алокою навесні, так влітку з козаками “Спаса” вдалося ще там побувати. Мені довелося виступати екскурсоводом, то й розповідь тепер поведу відповідно.

– Перед нами – унікальне геологічне утворення: гігантська, але поколота вже повенями та землетрусами брила пісковику. Її висота сягає п’ятнадцяти метрів, діаметр – більше двухсот. Навколо, бачте, дрібненький пісок. З нього й сцементувалася брила – внаслідок діяльності глибинних гейзерів, насичених залізом і марганцем. Чим і пояснюється надзвичайна енергетика Кам’яної Могили, єдиного такого-от в світі утворення.

Слов’яни зберегли легенди про братів-першопредків та першу жінку, яка загинула й похована тут. Татари пояснювали утворення Ююнь-Таш (“Камінь-гори”) гнівом Аллаха, що знищив тут Богура-богатиря… Вразила вона й військо О.В.Суворова, яке діяло тут проти Кримського ханства. Полководець означив на мапі кам’яний пагорб на березі степової річки Молочної як “Чудо природы” і заснував біля нього поштовий тракт під охороною козачого загону. Це врятувало “Диво” від руйнації, коли наприкінці XVIII століття почалося навколо будівництво Мелітополя й сіл.

З початку ХІХ ст. Кам’яна Могила потрапила до першого реєстру старожитностей Новоросійського краю як пам’ятка, що містить на стінах написи. Наприкінці того ж століття, коли “крестьяне устремились на поиски, стали вырывать песок из пещер, ища клад, взрывали ея порохом”, святиню порятував петербурзький археолог М.І.Веселовський – який і започаткував її систематичне вивчення.

Найдавнішими зображеннями були визнані малюнки мамонтової фауни. А наукове підтвердження написів серед магічних знаків вперше було опубліковано в монографії В.М.Даниленка “Кам’яна Могила” (К., 1986), що вийшла через чотири роки після смерті дослідника. За півстоліття до того він почав розкопки поселення на Красній горі, де зараз музей заповідника “Кам’яна Могила”. З’ясувалося, що виникло воно разом з першими зображеннями – і населялося, напевно, в усі часи жерцями, які обрали підземелля та площинки Пагорба для своїх, суспільно вагомих, ритуалів.

Деякі з магічних зображень Даниленкові та його колегам і учням – археологам О.М.Бадеру, М.Я.Рудинському, В.М.Гладиліну, Б.Д.Михайлову – вдалося розгадати. Останній з них продовжив публікацію написів. Розшифровка яких мовознавцем-шумерологом Г.А.Левкашиним відкрила якісно новий етап у вивченні земної цивілізації.

Працюючи над “Прабатьківщиною аріїв”, я змушений був розбиратися з зображеннями Кам’яної Могили та навколишніх курганів. Розшифровуючи сюжети, натрапив на дуже близькі відповідності шумерським міфам про Бога-творця Енліля та владику-мандрівника Гільгамеша. До мене подібне помітив В.М.Даниленко й висунув (загальновизнану нині) гіпотезу про безпосередній зв’язок трипільської археологічної культури (за селищем Трипілля під Києвом) з цивілізацією Месопотамії (найдавнішою в світі, як беззаперечно вважалося до кінця 80-х )… В цей же час, у 1992 році, потрапили мені у вічі дві публікації зі збірок Полтавського краєзнавчого музею та московського Музею зображувальних мистецтв ім. Пушкіна. В першій директор музею-заповідника “Кам’яна Могила” Борис Михайлов оприлюднив 32 написи і спробував визначити їх як фінікійські та критські. У другій публікації фахівець-мовознавець Г.А.Левкашин навів бібліографію й переклади близько сотні прото-шумерських написів із Подунав’я, які почали накопичувати з 1940 року румунські, а згодом болгарські, югославські, угорські археологи й лінгвісти. І серед левкашинського аналізу цих фактів впадає мені у вічі фраза про те, що трипільська культура – то є та сама Аратта, з якої себе виводив Шумер; бо написи Трипілля та передуючих йому культур Подунав’я – є писемністю протошумерською!

Збираю всі відповідні публікації Даниленка, Михайлова й свої; мчуся з ними до Москви, знаходжу там Левкашина… Починається кількарічна епопея написання, публікацій та презентацій “Праісторії Русі – України” (К. – Хм., 1998) та “Начал цивилизации” (М., 1999), а також “Победы” (К., 2000) й “Після біди”.

При сприянні Олександра Шокала, видавця часопису “Український світ”, Г.А.Левкашин опублікував кілька актуальних статей українською, російською, англійською, німецькою мовами. Були також етапні виступи – Григорія Антоновича, Михайлова й мій –
на міжнародній науковій конференції “Троя та її скарби” (М., 1996).

Напередодні тієї конференції я привів до Левкашина його майбутнього видавця, свого московського друга-письменника Григорія Калюжного. І коли той поспитав у господаря дому, чи можна співставляти Кам’яну Могилу по історично-культурному значенню з Троєю, – Григорій Антонович відказав те ж саме, що казав згодом і вченим світилам з Німеччини, Франції, США, Ізраїлю (які, пам’ятаю, й на обід не пішли: дивилися представлений Б.Д.Михайловим відеофільм):

– Ну що-о Ви… Кам’яну Могилу не можна порівняти ні з чим. Як геологія, так й історія її – унікальна! Це найперший літопис планети, зародок всіх священих текстів Землі. Це – найбільша святиня планети!

Згодом геніальний Г.А.Левкашин блискуче підтвердить свої слова, відкривши в ній витоки Біблії – перші автори якої сперлися на близькосхідні копії копій з найдавнішого в світі літопису Кам’яної Могили.

Отак, Україно. Маєш – то ж користуйся!

Еге-е… Президенти твої, комуністи колишні, кажуть: на Біблії слід розбудовувати українську національну ідею, на Заповітах Господніх. А канигіни із залізняками – піддакують, а відейки з павленками – їм підкидають!..

За визначеннями англійських дослідників (див. у “Мага Вірі” Лева Силенка), біблійний Бог-творець Елогим (“Боги” цілком націоналістично-“язичницької” якості) походить від шумеро-вавілонського Енліля. Того самого, найпершу – віків за 40 до біблійного “сотворення Світу” та за 70 до зародження Біблії – появу якого простежено (мною й Левкашиним) серед зображень і написів Кам’яної Могили. Від нього ж – Енліля Курану, “Вітру коливання Гори небесної” – напряму походять й індоарійська лілья, й слов’янський Лель з його Красною гіркою, під яку годиться обирати кургани.

Другий біблійний сюжет, витоки якого розкрилися в Могилі – це легенда про всесвітній Потоп. Вже наприкінці ХІХ століття шумерологи виявили її в “Поемі про Гільгамеша” й вирішили було, що тут ця легенда й з’явилася. Проте у 1987 році я відкрив глибоку обізнаність з “Поемою” аріїв межиріччя Дніпра і Молочної, над якою височить Кам’яна Могила. Г.А.Левкашин підтвердив та поглибив це відкриття, прочитавши серед її дошумерських написів ім’я Гільгамеша й свідоцтва про величезний Потоп. Надалі дослідник простежив тут же зв’язок між цим та третім біблійним сюжетом (на чому зупинемося далі).

Бери, ненько-Україно, доки не вкрали!

А можуть. Якщо й не вкрасти, то сплюндрувати – напевно. Невідомо, чи прилучаться до цього злочину сіоністи, затяті більшовики-комуністи ачи московські агенти – а от нащадки тих самих селян, що започаткували руйнацію святині, плюндрувати не кинули.

– Перед нами – центральний вівтар на вершині Шу-Нуна. “Закон Володарки (світу)”, звалася тисячоліття тому назад Кам’яна Могила.

– Це тоді розписалися “Коля+Маня” ще й пляшок тут набили? – перебиває під загальний регіт хтось із моїх екскурсантів. Хтось, правда, відводить очі та гримає: “Цитьте!”

Я вже звик, задубів. Тому продовжую далі:

– Біля Вівтаря знаходиться “Грот Бика”, тобто Тельця. На виході до Вівтаря – зображення самопожертви Гандхарви, Спасителя аріїв…

– Де це? – озираються нинішні козаки-запорожці зі “Спаса”.

– Михайлов, Бог та люди його надоумили, закопав. Щоб не лазили туди й не писали ті “Мані”.

Може – якщо збережемо – й пошануємо колись Вівтар (дохристиянського, оріянського Спасителя нашого) не менш від Голгофи…

Шануй, Україно, святині свої! Бо вони ж – всесвітньої, загальнолюдської ваги; земна цивілізація виросла з них.

Напевно (судячи з системи писемності тощо), тут коріння “Велесової книги” з її 20(21 вже)-тисячолітньою історичною пам’яттю – найдавнішою серед наступних Священних Писань планети.

Є серед написів Шу-Нуна свідчення про Аратту й Шумер та “Всесвітній Потоп”, що їх роз’єднав… Маються, мабуть, і троянські та крито-мікенські – бо є відповідні зображення кораблів й ілюстрації міфів.

Арійський культурно-історичний прошарок Кам’яної Могили найбільш очевидно представлено зображеннями всесвітніх мандрів Бога-вседержителя Вішну (знаного, зокрема, і “Влес-книгою”), а також коней, возів, колісниць.

У скіфський час – коли воїни-раджаньї піднялися над одвічною владою брахманів-жерців – 11(19 за міфами)-тисячолітня, на той час, традиція шанування Шу-Нуна пригасла… Але жевріла аж до завершення “Велесової книги” та хрещення Русі. Яке було відзначено тут кількома зображеннями специфічних хрестів – відмінних від передуючих їм на тисячоліття язичеських.

Протягом останніх 40 років ХХ століття Кам’яній Могилі було присвячено 4 монографії й до десятка науково-популярних брошур. Найважливішу з книг під назвою “КАМЕННАЯ МОГИЛА. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до н.е.” Г.А.Левкашина поки що не видано: з 1998 року застряла у видавництвах Москви. Щоправда, відповідні посилання в “Праісторії Русі – України” та “Началах цивилизации” є… Цього надто замало. Потрібно не менш, як про зіккурати Месопотамії, піраміди Єгипту, фортеці Троади та ін. Які, до речі, піднімали з руїн та з безвістя не прийшлі араби чи турки, на чиїй землі ці святині тепер; проте зараз саме вони, ці народи, бережуть їх (з подачі англічан, французів, німців та росіян) і мають свій зиск – від національної слави аж до валюти від усесвітніх паломників.

Україні ж – що виросла зі своєї землі й має одвічно власні святині – і Бог, як то кажуть, велить; та хто ж Його слуха? Недочувають – ні Христа, ні Масляну, ні Гандхарву – нікого! Хіба що вийде-таки з могили, та гримне на сірому свою Сірко-Праворучник…

…Вище сказано чимало слів гіркої правди про багатовікову неспроможність України розбудувати національну ідею на власних святинях. Сподіваюсь що це – тимчасова, скороминуща біда. Бо якраз минули ті 1000 років закляття волхвів, яке вони – за чутками – наклали на Русь як спокуту за прийняття християнства.

Запорука таких сподівань – згадані в цій книзі (й не згадані в ній) “Трійця” та “Спас”, Товариство Нестора Махна “Гуляй-Поле”, безліч активних і чесних людей… І на закінчення нашого знайомства з Кам’яною Могилою слід сказати мені й про інший, солодкий бік правди – яка однаковою не буває ніколи.

Скажу про дійсне, не райкомами чи меріями напучене, шанування народом Святині. Тим самим, який Її ж і плюндрує. Бо в народі, як в правді, намішано й білого, й чорного – всякого. (Питання: чого більше? куди покотилось?..)

Так от. Закінчували ми з режисером Богдановим у вересні 1999 знімати на Кам’яній фільм “До Різдва, до Потопу”. Раптом бачимо: біля брами музею-заповідника з’явилася весільна процесія: молодята в біло-чорному строї, весела юрба. Рушили вони через луг, до Могили – а я оператору:

– Знімай! І негайно!

Режисер, Дмитро Іванович, належні розпорядження дав: що саме знімати та як… Ось: підійшли до замшілих брил золотавого пісковику, розійшлися барвистим вінком вздовж підніжжя велета… наречений бере на руки майбутню дружину та – через розломи й урвища, з брили на брилу – возносить ту пану аж на вершину, до Вівтаря.

Є люди! не вимре народ!

24

Коли відеофільм Дмитра Богданова “До Різдва, до Потопу” за сценарієм Юрія Шилова знімуть з полиці “Київнаукфільму”, домонтують та покажуть народові, тоді розповсюдиться – слід сподіватися – розуміння декількох ключових фактів історії. Які були відкриті, опрацьовані й науково видані В.М.Даниленком (Космогония первобытного общества. – К., 1967–1997; М., 1999. Кам’яна Могила. – К., 1986), Ю.О.Шиловим (Космические тайны курганов. – М., 1990; К., 1994, 1996. Прародина ариев. – К., 1995. Праистория Руси. – М., 1997, 1999; К.–Хм., 1998), Б.Д.Михайловим (Петроглифы Каменной Могилы. – Запоріжжя, 1994; З.–М., 1999), Г.А.Левкашиним (“Страшный гнев” богов и “исход народа”. – М., 2000).

Зупинюся на статті Григорія Антоновича, оприлюдненій у міжнародній збірці “Жертвоприношение” (М.: Языки русской культуры, 2000). На сьогодні це апофеоз 111-річного (якщо рахувати від досліджень М.І.Веселовського) вивчення Кам’яної Могили.

“Страшний гнів Бога” та “Ізхід народу” – це загальновідома, за Біблією, історія того, як євреї вирвалися, за допомогою Ягве, з “полону єгипетського”. Проте Г.А.Левкашин розкриває найдавніші події та “древнейшие ритуальные категории”, використані авторами Біблії для посилення єврейських переказів.

Перш за все дослідник звертає увагу на відображення у “10 карах єгипетських” кінця ІІ тис. до н. є. Всесвітнього Потопу, зумовленого геокосмічними катастрофами середини IV тис. до н.е. З’ясувавши історичну та міфоритуальну основу цієї легенди, він аналізує її добіблійні відповідності у культурах хеттів, єгиптян, вавілонян та шумерів. А далі робить найсуттєвіше своє відкриття про першооснову прашумерського міфоритуалу у святилищі Шу-Нун (Кам’яної Могили).

Зазначені події історії й культу відбулися тут якнайменше за два тисячоліття до біблійних. Землетруси та інші катастрофи призвели до прориву вод Середиземного моря у Чорне, перед тим ізольоване. Його рівень, за геологічними даними, піднявся метрів на 100, затопивши пониззя рік і утворивши Меотіду (Азовське море). У найдавнішому в світі літопису Шу-Нуна про це сказано, зокрема, так: “(Бог сонця) Уту (долю світу) МЕ Судом Води судив”. Коли море Меотіди покрило “землю (богині хліборобства) Ашнан”, то вивів її з преісподньої бог “Вітру коливання” Енліль (предтеча Елогима майбутньої Біблії), земним втіленням якого став першосвященник Гільгамеш. А реальними правителями протошумерів затопленої Азовщини були тоді Абукун й Акілім – первинні прообрази (за Г.А.Левкашиним) Фараона та Мойсея. За свідченням літопису Кам’яної Могили, першого було засуджено й принесено в жертву за погане спілкування з Тельцем та богами, а другий повів племена від затопленої частини Аратти (відповідає біблійному “Окраїнному” Міцраїму, який до Левкашина ототожнювали тільки з Єгиптом) до майже незаселених тоді ще болот межиріччя Євфрату та Тигру – де ці переселенці-протошумери заклали, перш за все, “міста-держави” (“кола” русичів, “поліси” пелазгів та греків) Ур та Урук…

У своєму аналізі й висновках видатний шумеролог Г.А.Левкашин спирається (як і Л.Силенко) на величезний обсяг наукової літератури, яка накопичилась років за 200 на Заході. [А Мишко Відейко з ІА НАНУ у своїй статті в “Археології” 1995 №2 спробував поглузувати з цієї традиції… “бодалося теля з дубом”.] Вже наприкінці ХІХ ст. бібліолог Ю.Велльгаузен підсумував висновок щодо двох найдавніших авторів Тори (Старого Завіту), яких науковці умовно зовуть Елоговістом та Ягвистом. Жили ці велети іудаїзму в ІХ і VIII століттях до н.е. й користувалися, під час перебування свого народу у “вавілонському полоні”, державними архівами Вавілону й Ассірії. (Тоді ж, у гущавині тих же близькосхідних подій почалося редагування “Велесової книги” “народом Роша”, за Біблією.) А у 458 р. до н. е. верховний жрець іудеїв Ездра переробив, під покровительством уряду Персії, тексти своїх попередників і створив на їхній основі відому відтоді історію про “ізхід євреїв” із Єгипту…

Після того пройшло ще з 15 століть. Остаточно були впорядковані похідні від кам’яномогильського джерела (перші дві – напряму, третя – манівцями) і Влес-книга, і Веди, і Біблія. Аж ось на брилах Кам’яної Могили залишили свої міти перші християни Наддніпрянщини. Серед язичницьких знаків викарбували вони знак розп’яття Христа – в якому іудеї сплюндрували Спасителя, розачарувавшись у своїх сподіваннях на прихід Мессії. Помилилися! бо не мали архетипних коренів традиції зняття протиріччя між буттям-і-небуттям, підмінивши їх войовничим визволителем з рабства… Помилилися й наддніпрянські оті християни, вважаючи себе прозвісниками Божого слова на землі одвічних невігласів… які, насправді, започаткували у світі – в тій самій Могилі! – й вітхозавітного Елогима (<Енліля) з його Потопом, і новозавітного Спасителя (теж від Енліля араттів-протошумерів, а також від Гандхарви арійських племен). Тепер це вчення повернулося на землю Аратти-Арти-Арсанії назад – пройшовши протягом 45-ти віків через Шумер, Єгипет, Вавілон, Ассірію, Персію, Грецію, Іудею, Рим, Візантію й набравшись у тих рабовласницьких державах зарази: позбутих найглибших архетипів культур…

Розглянемо тепер – на прикладі Гандхарви, вівтар якого зберігся донині на вершині Кам’яної Могили – одвічне, дохристиянське Спасительство, яке протягом тисячоліть було оплотом державності докласової, “первіснокомуністичної”.

Спаситель Гандхарва надзвичайно важливий серед подібних йому (в різних етнокультурах) досить міцними й очевидними зв’язками з йогою, вченнями про безсмертя душі тощо. Тобто на його прикладі можна не тільки повірити в посередництво Спасителя між суспільством і Богом, але й науково дослідити цей наріжний камінь цивілізації (державного ладу). Цей науково-культурологічний контекст окреслено мною найліпше в статті тієї ж збірки “Жертвоприношение”, де й розглянута вище робота Г.А.Левкашина.

Гандхарва (– Кентавр – Кітоврас; Першопредок із Савурюги – Козак Мамарига-Мамай – Сірко-Праворучник; мандрівний лицар) – то образ найпершого вершника, що статурою і долею злився з конем. Він казково скоротив час мандрівок від Аратти до Шумеру –
і тому жерці першої з них узяли під контроль те відкриття своїх сусідів-кочовиків… Араттські брахмани напрацювали вже на той час інструмент державної влади: Спасительство – самопожертву жерців задля зняття протиріч (суспільно-господарчих і глибше: між смертю й життям, речовинно-“людськими” та “божественно”-польовими проявами матеріального світу). Впроваджуючи через місіонерів Спасительство в середовище своїх неспокійних сусідів, брахмани змінили Його форму та зміст принагідно до ладу кочовиків; суть же власного міфоритуалу, окреслену вище, лишили незмінною. Тим самим Аратта отримала супокій від набігів, надійність шляхів за Кавказ й на Балкани, а сусіди її – високі знання селекцій, технологій, календарів тощо, та надзвичайне зміцнення суспільних та ін. зв’язків, що привело до утворення арійської спільноти племен.

Образ Гандхарви (Колодія й інших прадавніх Спасителів) – наче маска, яку під час повторення міфоритуалу вдягали на себе герої. На канонічному зображенні біля Вівтаря вказано їх 14; останки одного з них чи іншого знайдено в основі Чауша. За археологічними даними, ці факти можна віднести до середин IV-III тисячоліть до Різдва Христова.

Черговий герой – втілення вершника-Гандхарви – мав протягом року мандрувати Варою, арійським “Простором”. Втіленням якого, а ще Часу, він і ставав, повернувшись до рідного племені. Там заздалегідь, за рік, порядкували вівтар. І коли Гандхарва віддавав біля нього жерцям себе-й-коня на заклання – то він вже вважався не вершником-героєм, а символом Всесвіту (Простору-й-Часу); “Батько істот” Праджапаті.

Кожен з присутніх мав відчути й у собі такий перехід. Їм допомагали жерці-правителі. Аратто-арійські брахмани, як і жерці всіх народів-язичників, зверталися не так до розуму (він завжди нестійкий!), як до підсвідомості (одвічної!) своїх соплемінників. Ті первісні правителі не закликали народ свій до стійкості, наснаги, братерства, патріотизму та щастя – а посилювали все це у єстві кожного й всіх. Зокрема, за допомогою самопожертви Гандхарви-Праджапаті. Якого треба було посікти на очах у народа – і причастити його кров’ю і плоттю. Саме це (серед гімнів, воскурінь, узливань), найстрашніше для психіки, викликало масовий стрес – і розчахувало підсвідомість.

Причастивши присутніх, жерці (“поїдающі” теж) возносили частки обожнюванного героя на вівтар зі словами: “Голова твоя – небо… око – то сонце… кістки – наче зорі…” Жертовне втілення Всесвіту в Нього ж і висівалося, а через причастя від жертви – і кожен з присутніх зливався із Всесвітом.

З вознесіння останків на вівтар починалося ритуальне воскресіння Гандхарви-Праджапаті. Створені вже були божественні “батько та син”; тепер до них прилучався ще й “святий дух”: останній – по суті ж стрижневий, польовий – компонент одвічної Трійці. (Біофізичні та інші проблеми якої найглибше досліджено П.О.Харченком в його “Тригнозисі” – К., 1998.) Вважалося – й дійсно було! – що герой воскресає. Але не як речовинний вершник, а як польове “Сяйво”-Вірадж (ж. роду, подібно до Богоматері) – що не має просторових та інших обмежень, рівнозначне Всесвітові. Проростав отой брахманський засів! А разом з тим із стресу виходили люди. Які, тим паче народ, ставали богоподібними! Більш того: мудреці вважалися вищі від окремих божеств – бо владні були їх об’єднувати чи навпаки.

Самопожертва героя-Гандхарви була не намарна. Він дійсно спасав свій народ – від розбрату та війн, від хвороб та депресій, від розладу фізіології з психікою (тобто тіла з духом, речовинного та польового). Він надихав, звеличував, Він споріднював з БОГОМ!

…Кажете: жорстоким, нецивілізованим було те язичество? – А я вам нагадаю хоча б ту Могилу біля Нового: де Матір-Земля безсторонньо відобразила зіткнення арійської культури з культурою кінця ІІ тисячоліття від Різдва Христова… Пригадали? Отож…

Пригадайте ще, до Гандхарви, піднебесного вершника з “Велесової книги”. – То як? Чи не близькі вони до новітнього, через пам’ятки з гирла Псла й торсіонні поля, розуміння Божественного?.. Біблійні дані, ті значно далі. До того ж вони – без архетипічних коренів людського єства.

Що ж до антигуманості людських жертвоприношень ведичних брахманів й прогресуючого гуманізму християнських, більшовистських, демократичних навчень – “судіть по ділам їх”, із залученням даних статистики. Зрозумійте тут вірно: не до жертвоприношень Спасителів закликаю вернутися вас! Вони й самі не припиняють сю справу: хто – на амбразуру чи на тріщину в греблі ляга, хто – співає-кричить до загину, хто – підпалює себе на супротив ганебних ідей… їм би лише тепер, у сучасному світі, до Божественної СУТІ дістатися. Ці новітні Спасителі закликать (разом з ними – і я) до припинення підлотства, деградацій, розбрату.

Що несе християнство? – Щонайбільше, обіцянку пом’якшення (за відмову від земних радощів) вироку Страшного Суду. Більшовики таврують (споріднених з ними через марксизм) християн і обіцяють усе за земного життя – і радощі, й суд. Обіцянка демократів (більш іудаїстів аніж християн, але теж – шанувальників Біблії) просунулася далі, поєднала ті дві: Суд – по смерті, а радощі – тут… А брахмани несли дійсне – польове, божественне – безсмертя душі тому (й усім іншим також), кому прискорювали кінець речовинного, людського життя. І робили його гармонійним – що дійсним щастям і єсть.

Обирайте, народи!

Сучасні громади тих, хто дійово обрав оптимальні – як на мене – шляхи, пощастило зустріти на Хортиці.

Розповідь про них поведу історично: від тяжіння до найдавніших, а потім вже до сучасних періодів слов’янської етнокультури.

Організатор Запорізького Інституту козацтва А.Л.Сокульський показав мені біля північного берега знаменитий Чорний Камінь, захований пращурами серед брил місцевого світло-рудого, червонуватого граніту. За місцевими легендами, від Змія він залишився. А за археологічними ознаками – привезли його зверху по воді десь у V тис. до н.е. рибалки дніпро-донецької культури, що робили подібні за формою й орнаментикою “човники” незрозумілого призначення; культові, мабуть. Кількатонний ідол має вигляд коропа, якого написи Шу-Нуна й Шумера називають Сухур – вважаючи істотою допотопного світу. Подібного ідола-жертовника Б.Д.Михайлов розкопав у піску, під намулом великої повені, біля підніжжя Кам’яної Могили влітку 1999 року й люб’язно дозволив нам з режисером Богдановим зняти для фільму.

Наступна за араттською добою – арійська – представлена святилищами-обсерваторіями з ознаками головного міфоритуалу Ріг-веди: герой Індра-“Яйце” забиває потойбічного змія Врітру-“Ворота” й звільнює-розколює зародок новорічного всесвіту Валу-“Вмістилище”, яке найчастіше уявлялося островом чи скелею на річці під кригою (як Пороги, Хортиця, Кам’яна Могила тощо), яйцем або змієм… Такі кам’яні споруди показав мені вперше, на Хортиці, головний їх дослідник – аспірант ЗДУ Максим Остапенко. Показував як “дійсний археолог” – без вищенаведеної історичної інтерпретації. Та вже – моя; а хлопцю дисертації ще захищати, “Шиловщина” в очах колег може йому нашкодити. А чи нашкодить чи посприяє славі Хортиці цей професійний розкопщик, – надалі побачимо.

Найліпше, непогано реконструйоване М.Остапенком разом з рунвірівцями Святилище середин ІІІ–ІІ тис. до н.е. знаходиться на піщаній вершині величного острова. Інші два святилища – напіврозкопані краєзнавцями-любителями та співробітниками музею у пошуках скарбів і боротьбі наукових амбіцій – представив мені Світовит Пашник, священик громади “Дажбоже Запорожжя”. Він і дружина провели мене по острівцях південних хортицьких плавнів – де в колах старезних дубів, на голих узвишшях посеред степової трави, ховалися ті пам’ятки. На місці однієї з них була побудована згодом візантійська каплиця, до якої підпливали затокою човни; видно залишки каменоломні й причалу… Потім ми помандрували піщаними путівцями нагору, до арійських чи скіфських курганів, найбільших на Хортиці. Їх двійко, заввишки метри по чотири. Якби не обсадили недавно деревами – то було б видно здалеку, як колись і годилося.

Загалом же та подорож ясної днини, той рух від сирих хащів пониззя до овіяних сонячним вітром вершин, те розмаїття краєвидів – Дніпра, гаїв і ланів – залишили в моїй душі найпрекрасніший спомин. Рахманна земля! – як і досі, з оріянських часів, кажуть у нас в Україні…

Громада Світовита – одне з відгалуджень РУНВіри (Рідної Української Національної Віри), заснованої в Канаді та США емігрантом Левом Силенком. В Запоріжжі видається, Святославом Щербиною та іншими, всеукраїнський часопис Онуків Дажбожих “Світло Оріяни”. У №2 за 2000 рік вміщено передрук брошури Михайла Міллера “Могила князя Святослава” (Віннепег, 1951). Ось її головні моменти:

В 1927 році почалися грандіозні на той час роботи по спорудженню Дніпрельстану. Було переселено до 200 сіл, зірвано та затоплено величезну кількість Дніпровських Порогів, пагорбів, скель.
В 1930 році Дніпрельбуд почав рівняти “площу А” – на величному пагорбі лівого берега, навпроти Верхньої Хортиці та Кічкаського перевозу… (Візантійський імператор Констянтин Порфірогенет згадує його під древньою арійською назвою Крарійський, “Гортанний, Горловий”, – співзвучною з жерцями-украми “Велесової книги”.) У 9–12 століттях цей перевіз став одним з найважливіших перехресть шляхів “з варяг в греки” та з Києва до Корсуня (Херсонеса). Обабіч перевозу виросло кілька слов’янських сіл, а на вершині Пагорба – городище… Розкопки якого було доручено молодому археологові Володимиру Грінченку.

Всеукраїнський Археологічний комітет не встигав за будівниками – і чимало пам’яток гинуло. В.Грінченко був чи не найкращим з розкопщиків, але інтерпретатор – поганий. Коли йому на городищі трапилося княже поховання, археолог визначив його як “Кічкаський скарб”. І, дбаючи про наступну дисертацію, не опублікував про “скарб” ні рядка. А невдовзі був репресований разом з багатьма представниками української інтелігенції – і згинув безвісти, як і матеріали його розкопок… Проте емігрант М.Міллер оприлюднив спогади про “Кічкаський скарб” й аргументував щодо нього свої історичні висновки.

Під дерном і кам’яною вимосткою діаметром до 10 метрів містились залишки тілоспалення. Людські кістки було вкладено на дно більшої ями, заваленої потому камінням і стрілами – свідченнями замовляння від ворогів. Замовлено було й меншу яму – трьома віткнутими зверху шаблями. Нижче в ній знайдено кілька тисяч (близько 1500 лише золотих) оплавлених металевих речей. Тут були деталі військового обладунку воїна з луком, мечами та шаблями, а також стремена, удила й інше десь 25 коней. Було представлено й військові трофеї: церковні кадила, чаші тощо, а разом з ними – два навершшя візантійських стягів імператорських когорт. Все це було вироблено у 8–10 століттях і належало князю, що повертався із здобиччю з Візантії на Русь і загинув біля Порогів. “Хто би то міг бути крім київського князя Святослава?” – задає автор публікації риторичне запитання й посилається на літописи: в 972 році нечислене військо Святослава потрапило тут у печенізьку засідку. Залишки дружини укріпилися серед руїн городища – і таємно поховали тут свого князя. Щоби печеніги не розрили, могили над ним не насипали; велетенським курганом став увесь Пагорб.

“…Конче потрібно в майбутньому, як тільки зміниться існуючий зараз в Україні стан, перевести на місці знахідки поховання найширші додаткові розвідкові розкопки та розшуки. На тому ж місці мусить бути побудований пам’ятник українському князеві-лицареві Святославові, а гора прибрати назву “гори Святослава”. Це ми заповідаємо молодим українським археологам, історикам та патріотам. …Історична постать Святослава, разом з тим і питання за його могилу та пам’ятник, підводяться на нову височінь та набувають нового значення в циклі національно-політичних завдань, що стоять перед українським народом.”

Пам’ятника Святославу в Запоріжжі поки нема. Але рідновіри вже святкують – 7 липня – День Великого Князя Святослава Ігоревича. Який не зрадив Вірі предків своїх навіть на благання матері – преславної Ольги, однієї з найперших (княжого рангу) християнок Русі, що була хрещена своїм онуком Володимиром у 988 році. Може той і виграв тим у політичних колізіях, але відносно етно-культурної сили народу – програв; батько його Святослав був тут набагато міцнішим.

Жаль, що не довелося мені побувати на тому святі! Як і на святкуванні на Хортиці – 18 квітня – Дня історичних пам’яток. Збиралися, розказують, біля музею Історії козацтва, а потім рушили до Святилища – де священник рідновірів Світовит спробував відтворити арійське шанування пращурів, країни та світу…

Подібний обряд показали мені Мечеслав, Колобор, Доброслав і безіменний (не посвячений ще) їхній товариш з Національно-культурної автономії “Схорон еж словен”. “Союз всіх слов’ян” тяжіє до Прибалтійських традицій, через які пройшли й варяги, і Велике Князівство Литовське, й Польща, та Німеччина. Корінь, проте, венедський – добалтійські сліди якого тягнуться до Адріатики (до родини Богомира й Славуні, сина їх Руса та ін., за “Влес-книгою”) й губляться серед етруських, а до того троянських воїв Енея, а тих – серед енетів та ванів кримсько-кавказського відгалудження аріїв чи оріян, вихідців, як і троянці, з причорноморської (за О.Трубачовим та С.Наливайком: оріянсько-оріссько-одісської) частини Аратти. Венед(т)и – то родичі антів, що певний час були головними на північному узбережжі Руського моря – ще в докиївській, (Сурозько-Понтійсько-Чорноморській) Русі. Так що й “національно-культурна автономія” прибалтийської орієнтації – неоязичникам Хортиці аж ніяк не завадить. Хай єднаються тут всі слов’янські громади!

Новозбудоване святилище “схоронців-союзників” стоїть під древнім Святилищем; арійське – в гаю, а слов’янське – на узвишші над яром. Галявину – обернену до скель і простору Дніпра, до Гори Святослава – замикають дубові ідоли Сварога та Рода й Родини обабіч; осторонь від них – Білобог.

Уявіть собі далі: нижче капища – здичавілі сади та залишки якогось села, зруйнованого більшовицькою владою та фашистськими зайдами; подекуди помітно залишки хрестів над могилками. А над ними – молоді голоси, що зливаються з постуком по каменях біля підніжжя Сварога:

б ы л – е с т ь – б у д у

в Б о г е е д и н о м

І сонячний мед на Його бороді, й пахощі пряженого молока та житнього хліба разом з гірким димом від багаття…

Ожива Хортиця! Живе Україна!

Будьмо, братове!

25

Після богослужіння на Хортиці нові знайомі показали мені славетного Запорізького Дуба – який, та ще біля нього криницю, опікують. Треба, бо хтось пробував його підпалити. Вогонь здійнявся від кореня по трухлявій корі та в ній і загас. 17 гілок-стовбурів уже засохло, проте одна ще живе – зеленіє.

Дивлячись на невмирущого велета, думав про те, що з нього і слід було б мені починати своє знайомство із запорізьким козацтвом. Тут би й узнати вперше про острів Байди з виявленими (археологами) на ньому залишками фортеці найпершої Січі середини ХVI століття, збудованої на руїнах арійського святилища-обсерваторії… А почалося те знайомство, пригадую, на Хортиці. Залишилася відтоді, з ранньої весни 2000 року, кілька світлин: Анатолій Єрмак, Олександр Притула, майстри та учні Школи бойового мистецтва “Спас”, члени Товариства (тоді не Всеукраїнського ще) Нестора Махна “Гуляй-Поле” та Запорізького Інституту козацтва, представники “Мотор-Січі” – стоїмо під дубами козацькими. Дуби не прості, а подвійні: Побратимські дуби! То коли козаки браталися – у смертельнім бою чи задумавши справу велику, – то садили разом двійко дерев, коріннями сплівши. Робили так або повернувшись, або покидаючи Громушину балку, де час від часу збиралося на Раду Коло козацьке… Здається, що й Запорізького Дуба сплетено з посаджених колом дубочків; гай, що злив свої сили – та й здійнявся до неба!

Так от і козаки з козачатами “Спаса” – навколо Притули. Взірець запорожця! такого і предкам показати б не гріх. Що молодий Олександр і по-юнацькому гарний – те минуще; а от шляхетність лиця та постави, гармонійність тіла й духу – то назавжди: так і до Бога, до пращурів!.. Придивляюся пильно: “Отаким харизматик і єсть; “богообраний”. Напевно, і Петро Рубан до таборів таким був… та й тепер ще не втратив”.

Почав придивлятися до Олександра Притули на галявині Дібрівського лісу, коли “спасівці” демонстрували козацьке мистецтво учасникам І Всеукраїнського з’їзду Товариства Нестора Махна. Перебивали один одному палиці на голих спинах, не лишаючи сліду; кресали шаблями один проти двох; на випростаній вперед руці Олександра повисало до трьох чоловіків (більше не поміщалося).

– Забавки це все! – казав мені стиха полтавчанин Микола Петряник; про нього, у зв’язку з характерництвом, мовилося вище. – Знаємо прийоми набагато серйозніші.

Дійсно. Притула, коли їздили на Кам’яну Могилу, розповів нам між іншим й таке:

– Палиці трощити на голому тілі – то що! Я от до того в “козацький кремінь” втягнувся, та й люди старі підказали, що гострим ножем по руці – й тільки танучий слід!.. Але одного разу підпив і похвалятись почав. Показав товариству – нормально. А через хвилину – як хлинула кров! – з усіх міток, що я собі до локтя наполосував… З тих пір більше не пробував наслідувати Івана Сірка; боязнь засіла – не можу.

Думається, що час мине – і відпустить. Раз обрали вже козака характерники – потой- ачи поцейбічні – до своєї громади, то будуть навчати і далі. Це не містичні патякання – це підключення до Ноосфери через торсіонне поле “кручіння” [про яке розказано вище,
в розділі 21]. Найнаочніше проявляється воно в “лозоходстві”, а ще у відповідностях міфоритуалів арійських курганів народним легендам про них же – що було простежено при розкопках “степових пірамід” у Білозерській долині на Запоріжжі, при співставленні поетичних текстів Т.Г.Шевченка та О.С.Пушкіна з міфоритуалами згаданих ними Савур-могили й Циганчі…

Прислухаємося знов до козака-спасівця Олександра Притули:

– Запорізька Школа козацького бойового мистецтва “Спас” діє з 1993 року. Але цьому передувало кілька років пошуків. Ми аналізували гопак, спираючись на доробки Володимира Пилата. Ходили по колишніх козацьких селах, розпитували стариків, шукали нащадків характерників… Принципи “Спасу” прості. Не треба наслідувати змії чи там мавпі, як у східних єдиноборствах. Людська природність рухів! – це раз. Друге: козак у бою має закрутити навколо себе коло, “коло навколо”. Звідкіля й найголовніша вимога до різноманітних прийомів рукопашу: “Притулись, крутнись і обернись”, – це три. Притулися до ворога, крутнися разом із ним і крутни йому руку зі зброєю, обернися до свого первинного положення – але зміцнений вже відібраною у ворога силою. “Не шукай бою, бій сам тебе знайде.” Він несе тобі не смерть, а спасіння від смерті – задля захисту й продовження роду.

Святі слова! Продовжую й роз’яснюю їх:

– Витоки козацького “Спасу” сягають, напевно, найпершої в світі держави Аратти. Саме там, у її індоєвропейсько-праслов’янських підвалинах, могли сформуватися “захисники корів” гопліти, засновники кода-танцю бойових вправ гопака, спорідненого також з індоєвропейським Гопаланом, гіперборейсько-грецьким Аполлоном, слов’яно-руським Купалою. В Аратті-Арті-Арсанії – історія якої на теренах сучасної України розпочалася більше восьми тисячоліть назад і сягнула часів Київської Русі – існував культ Спасителя на ім’я Колодій (< на ймення Кола Дій: “Бог Кола” сварожого – “небесного, зодіакального”. З цим Спасителем споріднений “Спас” козаків-запорожців – як через свої принципи кола, так і через Коло козацької Ради (< Рато> Ріта аратто-арійських часів; “Кола” також).

І Гопалан, і Колодій спасали воїнів, народ загалом, через торсіонне “кручіння” – що пов’язує світи речовинний і польовий, тобто “людський” та “божественний”.

Простежується певна спадкоємність між аратто-арійськими брахманами – й українськими рахманами; троянсько-етруськими куритами – та козацькими характерниками. Перша пара – мудреці загалом; друга ж – мудреці принагідно до бойового мистецтва. Воно й зрозуміло: походячи з Оріяни (приморської частини Аратти, що породичалася тут з Аріаном), троянці – а за ними й оріяни “Велесової книги” – на віки пішли з батьківщини: одні племена – за Чорне море, інші – до Індії аж! А такі вікові мандри без витонченого бойового мистецтва, та ще й голими руками – ніяк!.. Меча чи палицю не скрізь пронесеш, не завжди зброя з тобою. Голих рук же відразу ніхто не боїться. З кісток і плоті, вони у всіх однакові; що їх, метал ачи дерево не розпатрають вщент!?. З речовинного боку – неодмінно розпатрають: бо живе м’яке й чутливе до болю. Але якщо рука перебиває дерево й камінь, плющить метал і не страждає від цього, то пояснення тут може бути лише одне: боець чи там фокусник скористався не так речовинно- механічною, як духовно-польовою енергією! На цьому й стоять “чудеса” мудреців.

На цьому стоїть і народна наснага. Якщо, за “Волховником”, Межибор (той самий, що прорік князю Олегові “смерть від коня свойого”) каже, що рука – блискавка, нога – грім, а “неправді за правду – смерть!” – і забиває, безоружний, захищеного обладунком та військом печенізького князя зі словами “Не для раті сіє, але для чистого шляху, по якому правда йде”, – то нам таку істину треба прийняти й на тому нашій етнокультурі стояти. Цю позицію неважко пояснити тепер й науково. Справа в тому, що звичайні люди використовують у повсякденному житті 10–12 відсотків своеї енергії; вся інша заблокована підсвідомістю й розумом “на всяк випадок”. Спортсмен б’є рекорди, розблокувавши свою енергію на 30–33 відсотка; герої в надлюдських умовах задіюють відсотків 40–60. А тепер уявіть собі йога, що досягає 95–96 відсотків. – Він не тільки чудеса робить, він уподобляється Богові – через так звані торсіонні поля.

І уявіть собі той щасливий народ, якого власна еліта – брахмани-рахмани, або хоча б характерники – навчили користуватися не десятьма, а двадцятьма відсотками життєвої сили. То – енергійний, всеперемагаючий, життєдайний, щасливий народ!.. Були колись такими і русичі, були й українці. Інакше б не створили й не зберегли б танку свого гопака. Не створили і не зберегли б пісень – найкращих в світі по людській своїй енергетиці; писанок – рахманська символіка котрих визнається нині електронікою як найглибша з усіх часів і народів… Так збережімо ж і створимо й ми – аби не було соромно ні перед пращурами, ані перед нащадками нашими! Та й самим щоб – світом не нудити.

Сказане вище – з моїх виступів, яких було в Запоріжжі доволі – і до, й під час IV Міжнародного фестивалю козацьких бойових і традиційних мистецтв. Який проходив 28–30 липня під головуванням Анатолія Єрмака, народного депутата України й засновника Всеукраїнського Товариства Нестора Махна “Гуляй-Поле”. Головними організаторами (не в обіду будь сказано іншим) були Олександр Притула, керівник Школи “Спас” і віце-президент Всеукраїнської федерації українських бойових мистецтв, – та Віктор Сте
паненко, голова комітету по фізичній культурі і спорту міста Запоріжжя…

Ну а як не згадати надзвичайні виступи кобзаря-лірника Василя Нечепи... пекуче слово державотворця Степана Хмари... леле, не згадаєш тут всіх!

Назову ще представників: “Мотор-Січі” – народного депутата Ярослава Сухого, та Запорізького електротехнічного коледжу – Євгена Іваненка, який влаштував нас з Романом Грінченком – головним режисером Фестивалю – до студентського гуртожитку… немов у юнацькі роки вернулися!..

Відповідно до свого міжнародного статусу, фестиваль проходив за участю козаків України й Росії. Останніх було небагато – з Твері, Красноярська, Кубані, – але вони гідно представили націю: і військовими вправами своїми, й піснями, і науковими доповідями, а головне – в спілкуванні.

Під час показових виступів впадала у вічі відмінність російської й української шкіл козацького бойового рукопашу. При всьому розмаїтті тих та інших, українці схильні до танцю (до того ж таки гопака!), тоді як росіяни – до ведмежої незборимої грації. Стоїть собі – і не руш! – а нападаючі немов без голів відлітають… Що гірше чи краще – сказати не можна; найкраще – коли спина до спини, та й разом, нездоланно!

Не всім така думка сподобалася, деякі козаки-запорожці після мого тосту – “За два крила!” – про дельтоплан щось казали. Думаю, що слов’янським беркутом – все ж таки краще; живіше.

Казав і про дерево: коріння та крона мають співіснувати у злагоді: знаючи своє місце, славлячи його і ним славлючись – але шануючи й інше… Згодилися з цим також не всі..

Але незгоди носили, як кажуть, шутєйний характер. Особливо відчулося це на Хортиці біля нічного багаття і коней (спасівці збиралися після фестивалю в похід, до Могили Сірка). Тут, “за чаркою з верхом”, “москалі” та “хохли” дружньо обмінялися своїми остогидлими прізвиськами – і вволю посміялись над ними. А ще – поспівали й козацьких, і просто народних пісень.

…Ех, пиши-не-пиши, а прощатися – любі читачи мої – слід. Тим паче – всього не перескажеш. Особливо про Хортицю із Запоріжжям. Одних легенд і книжок – он які стоси, а ще як про живих людей патякати почнеш – то й зовсім краю не буде!

Скажу ще – на завершення про той славетний край прабатьківскький (а разом і “Після біди”) – лише ось що: знайшли ми там з Грінченком, головним режисером, козака на роль майбутньої екранізації “Спасителя аріїв”. Не вершник – чортяка! Притулу, от, пращури-січовики залюбки б до коша прийняли – а цей туди сам, не питаючись, вперся б… На початок фільму – той Гандхарва, що треба. А під кінець, сподіваємось, зробимо-таки з отого чорта святого – аж світитися буде!..

Не хочеться прощаться, а слід. Оце – зовсім уже “на коня”; це всім нам від козака-рідновіра Поляна Юрика (музику Євгена Пасічника можете самі собі уявити): “Марш Запорозького звичаю”, – що вперше зазвучав у щасливі ті дні:

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мистецтво “Спас” – правічне і святинне,

У нього дух і сила – два крила.

Ми зробим все, щоб рідна Україна,

Як птиця-фенікс щастям ожила.

Ростуть із “Спасу” вої-патріоти,

Їм перемога світить у боях.

Бо Україна – мудрості криниця,

Козацький рід – міцний, неначе криця.

І майорить над нами синьо-злотий –

Із Сонця і Дніпра – священий стяг.

П і с л я м о в а

Після наведених вище рядків – Післямова тут зайва; можна її не читати.

Але існує певна інерція форми та змісту, яка не дає мені – автору – вознестись над земними ділами… Не забуваю, що “Після біди” – завершення дилогії, яка розпочата “Победой”. Якщо хочете (а й не хочете, все одно треба) нагадаю минулий фінал:

Прощайте.

Нет, до свидания. Встретимся в мире ином. Где нету побеждённых смертью, а есть победители жизни.

До встречи!

Що ж, це прощавання годиться й для “Після біди”. Автор знову рушає у бурю з надією, що може й не вцілить – ні блискавка, ані вітром повалений дуб; все ж краще, ніж спалити себе на багатті…

Годиться за суттю, а за формою – ні. Форма прощавання цієї повісті відмінна від тої: майбуття потойбічного світу від нас не втече; нам цей відстоювать треба. Для себе, країни, для людства.

Для себе – найперше. Бо хто ж як не ми, якщо згоримо передчасно, виведе світ із пітьми?

Ірпінь – Київ – Запоріжжя –

Гуляйполе – Обіточне – Київ,

березень – вересень 2000

P S

ІНДІЯ: Делі – 29.11.2000

11.12.2000 – УКРАЇНА: Київ

Доля веде! Важко, дуже важко потрапити у відповідний тобі життєдайний діапазон, але якщо спроможешся – досягнеш жаданого.

Роман “Святині” – про відкриття найглибших історичних
(а значить: писемних) підвалин України, та й людства. Людства, – бо саме в Україні міститься й Кам’яна Могила з найдавнішими на планеті начерками священих книг та літописів, і залишки міст найпершої в світі держави (цивілізації, тобто) Аратти, й кургани – “гори небесні” не тільки з останками аріїв їхньої Наддніпрянської прабатьківщини, а й із зародками Ведичних учень (зокрема, про безсмертя душі). Тут же, в Україні, знайдено й величну “Велесову книгу”, історичні оповіді якої починаються з часів Кам’яної Могили...

Народився й виріс я в оселі, збудованій пращурами на місці зритого кургана-могили. Мабуть, у мене вселилася душа якогось брахмана. Звідтіля – моя доля. Доля археолога, що спромігся розгадати таємницю “степових пірамід”, а через неї – засади цивілізації людства.

Моєю мрією – з 1976 року, коли через М.Чекамова та В.Даниленка познайомився з гімнами індоарійської Рігведи й зрозумів спорідненість її з курганами України, було здійснення українсько-індійської експедиції – яка б продовжила справу Вівекананди та Рерихів по відродженню індо-європейського корення загальнолюдської культури... Здійснилося! Бо як би далі воно не пішло, а 2000 рік – предречений не тільки в катренах Нострадамуса роком відродження людства через Вкраїну (“країну на барегах Борисфена чи Д.”, тобто Дніпра) – залишиться в арієзнавстві, перш за все, науковими розвідками Юрія Шилова та Арвінда Алока.

Про візит доктора А.Алока в Україну, на прабатьківщину аріїв, розказано вище. На заключення документальної повісті “Після біди” слід розказати про головні моменти зворотного візиту – до Індії.

Може колись, навіть скоро, доведеться мені – арієзнавцю – провести археологічні розкопки в Індії. Проте мети у мене такої нема. Є інша: створити документальний фільм за тима сторінками “Велесової книги”, де мовиться про мандри оріян та борусів (одне з угрупувань яких нарекло себе слов’янами – “славними”) між Дніпром та Пенджабом. Чимало проживши там,

опинилися слов’яни у скруті великій,

і сказало віче аріїв Ору-отцю:

“Веди нас назад із краю Індського!”

І були вітцем Орієм до краю руського ведені –

на землю нашу, огнищанську, одвічну...

Здійснення цієї мети вважаю гідним завершенням належного мені (слідом за Реріхами) етапу реанімації індоєвропейського кореня.

Мета досягається. В Індії я вже побував. Вже відзнято там – режисерами-операторами Романом Грінченком та Борисом Плаксієм із нашої кіноекспедиції – головні моменти фільму “Шляхами “Велесової книги””, що стане прологом до екранізації повісті “Гандхарва – арійський Спаситель”. А той – вступом до фільму “Веди нас, Батьку!”.

Справа здійснюється в руслі діяльності Всеукраїнського Товариства Нестора Махна “Гуляй-Поле”, очолюваного народним депутатом України Анатолієм Єрмаком. Це його та Валентина Грінченка піклуваннями створено при Товаристві телестудію з належним устаткуванням і віднайдено кошти для роботи нашої кіногрупи...

Наші мандри маршрутом пращурів розпочалися 11 листопада в Києвському аеропорту, а 9 грудня – завершилися. Складнощів між цима моментами виникало чимало!

Ось взяти квитки та візи. З останніми, а також у організації зйомок, дуже допомогав нам Тимчасовий Повіренний у справах України в Індії І.С.Пасько. А з придбанням квитків на літаки, а потім у першій половині перебування в незнайомій країні вельми посприяв Руслан Куконеску. Той самий Руслан, який спромігся видати мої книги “Прародина ариев” та “Победа!”... хіба ж це не символи долі?

Р. Куконеску прямував із Києва до Путтапарті у складі делегації від України – на всесвітнє святкування 75-тої річниці земного буття Сатьї Саі Баби. Який небезпідставно вважається АВАТАРОМ – Втіленням БОГА в людині...

Мої колеги-кінодокументалісти із атеїстичним скепсисом віднеслися до нашого випадкового (? – відразу ж замислився я, десятиріччями вчений дивами арійських могил) потрапляння до громади прочан. Я ж відчув у цій “випадковості” доленосну стрімнину. Яка не затримала нас у Делі (в посольстві), не повела відразу ж звідтіля до Пенджабу – а винесла разом із прочанами до ашраму АВАТАРА, який живе в південноіндійському містечку Путтапарті. Про Нього слід розповісти тут російською, міжнародною мовою. Тим паче, що наведене нижче мають читати не лише в Україні... Отже:

В первой половине XX века Путтапарти (в штате Андхра Прадеш) представляло собою небольшое село, от которого до ближайшего местечка – километров 40 по бездорожью... В 1926 году здесь родился, а в 1940 году объявил себя вторым воплощением Саи Бабы крестьянский мальчик, наречённый вначале родителями Сатьянараяном. Что же касается Саи Бабы – то это имя брахмана из североиндийского селения Ширди, который стал затем мусульманским святым. Перед своей смертью в 1918 году, он предрёк следующее своё воплощение через 8 лет, – что и свершилось.

О чудесах обоих святых написано много, пересказывать здесь не берусь. Мы, кинодокументалисты Товариства Нестора Махна “Гуляй-Поле”, несколько раз созерцали Его – АВАТАРА, Бого-человека не ниже Иисуса Христа. Сомнений у меня на сей счёт не осталось. Не чудо разве, что Сатья Саи Баба претворил своё родное село в прекрасный город, принимающий миллионы паломников с десятков, если не сотен стран мира? А наилучший госпиталь? А бесплатные лечебницы и учебные заведения (от среднеобразовательных школ до университетов) по всей Индии?..

В отличие от основателей мировых религий, Сатья Саи Баба новую не основал. Он свершил большее: объединил старые. Выдвинув лозунг полнейшей свободы родных каждому народу и человеку вероисповеданий, единых лишь в духовности, а ещё –
в признании Всеобщего БОГА:

Существует лишь одна раса –
раса Человечества,
существует лишь один язык –
язык сердца,

существует лишь одна религия –

религия Любви,

существует только один БОГ –

и Он вездесущ.

Основной символ учения Сатьи Саи Бабы подобен цветку о 5(+5)-ти лепестках с лотосом-подсвечником в центре. На лепестках – знаки индуизма, буддизма, зороастризма, христианства, ислама. Им отвечает кредо: Истина, праведность, мир, ненасилие, любовь... Это стало катализатором новейшего (после дискредитировавшего себя интернационализма) единения всего человечества!

Рассказывают, что пробились както к АВАТАРУ на собеседование приверженцы иудейской религии. Почему Вы её отвергаете!?” – Сатья указал на лепесток с крестом: “Христос принёс Новый Завет”. – “Но Ветхий Завет дан БОГОМ избранному народу!” – “Все народы избранны Богом”. – “Однако же иудеи страдают больше других! Взять, например, холокост...” – “Следствий без причин не бывает. Хотите прекратить страдания евреев – измените их менталитет.”... Не всё опубликовано из этого примечательнейшего диалога. Но очевидным становится то, что сион продолжает стоять на своём – пытаясь навязать движению АВАТАРА своё миропонимание. Показательны “ромашки о шести лепестках”, проникающие даже в ашрам Сатьи Саи Бабы в “троянском коне” коммерческих мероприятий. “Звезда Давида” (исконный символ Праматери индоариев и “Велесовой книги”) ставится при этом на нижнем, коренном лепестке – дополнительном к узаконенным АВАТАРОЙ. Как Он терпит такое? – Говорят, что с усмешкой...

Полагаю, что нас – кинодокументалистов с Украины – Он приблизил к Себе, а затем благоприятствовал в осуществлении наших задумок, не без желания использовать в означенной выше борьбе. Которая вылилась – применительно к нам – в ситуации, очерченной в предполагаемом мною послесловии к основному сценарию фильма:

Гей, славяне!

Стадион в Путтапарти заполнен сотнями тысяч людей. Вдоль него плывут десятки знамён, останавливаясь у подножия подиума, на котором восседает АВАТАР – Воплощение БОГА в тщедушном, навид, человеке.

Знаменоносец, а рядом с ним – женщина, несущая плакат с названьем страны... Впереди – вислое знамя США. За ним развевается флаг Израиля. Далее – все остальные. Среди них – знамя России, несомое славянином казачьего вида. Это – координатор центров Сатьи Саи Бабы в странах СНГ. Он лично назначил знаменоносца Украины. АВАТАР бросает на него особо внимательный взгляд; то на флаг – то на него. Типично семитское лицо, коротковатая вышиванка с чужого плеча... есть чему удивиться!

Случилось так, что не все делегации из славянских стран имели в своём составе мужчин. А вот среди 34 делегатов с Украины – их было с лихвою: украинцы, русские, молдаванин, еврей. Наши женщины делилися с товарками из Болгарии, Словакии, Чехии. А украинским знаменоносцем избрали было Романа: мало что Гринченко да ещё з оселедцем и вусами (готовился сыграть роль козака в нашем фильме), а ещё и у строи сапоги, шаровары, пояс, вышитая красно-чёрным рубаха... Почему координатор, русак родом из Питера, отменил этот выбор? Почему назначил нести стяг Украины еврею?.. Для понимающего человека – АВАТАРА, тем более, – ситуация ещё та!

Мало нас, русичей, учили уму-разуму предки – и наши, и еврейские тоже?! Уроки Киевской Руси, кануна Хмельнитчины и её самоё, дворцовых и прочих заговоров ХIХ–ХX веков, “Советской власти” от ленинского Совнаркома до Перестройки нынешних дней, как видно, впрок не пошли. И Россия – исконно принимавшая в себя, добренькую, инъекции иудаизма – как заражала, с конца XVII века, затем Украину, так и теперь – продолжает; и в великом, немалом... Эгей, “старший брат”, не пора ль поумнеть!?

Ни я, ни мои коллеги не имеем ничего против личности знаменоносца, – но не славянин же нёс знамя Израиля! И – там ведь блюдут этнонациональную гордость; а мы?.. Виновата не гадина (а кем ещё считать организаторов Гражданской войны, Голодоморов и проч.?), следующая природе своей (то бишь заповедям иудейского Бога: шельмовать и изничтожать все народы... включая евреев, отступающих от такого Завета); виноват дурень, греющий её у себя на груди...

Говорят, что попал както на интервью к Сатье Саи Бабе какой-то российский учёный, и вопросил Его об ариях Приуральского края... “Не время об этом, ещё не время”, – прервал АВАТАР. Действительно: Его миссия – воссоединить мировые религии и прекратить эпидемию “богоизбранности”. Научное же понимание БОГА – быть может, дело грядущего Премы Саи. Который родится, по предсказанию Сатьи Саи, через 8 лет после Его ухода в 2020 году.

АВАТАР не умрёт. Предречено, что Он вознесётся из реки в небеса словно огненный столб!.. Случайно ли такое совпадение с финалом “Победы”?

Прочувши про оту розмову російського арієзнавця зі Втіленням БОГА, я перестав рватися до Нього на прийом. Лише переслав Йому, перед від’їздом з ашраму, свої “Победу” й “Істину “Велесової книги”” та “Актуальность прадавних учений”. Якщо треба – ознайомиться з ними... якщо уже не знайомий.

Зараз за вікном моєї києвської квартири починається зимовий світанок. Проглядаю список відзнятого в Індії матеріалу й збираюся до офісу Товариства, на зустріч із хлопцями з нашої кіноекспедиції. Там будемо доповідати Анатолію Єрмаку про результати поїздки до Індії, хвалитися унікальними зйомками. Серед яких, окрім пов’язаних із всесвітнім вшануванням АВАТАРА, є ще й такі:

Мчать подібні до махновських тачанок вози, на яких – у синьо-жовтому строї – ніханги, “запорожці Пенджабу”. Попереду “тачанок” – кіннота. Серед неї – красень-юнак на баскому коні у жовто-блакитних шовках. Шабля при боці, на прапорі – дві перехрещені й спис посередині: вельми схоже і на український герб-тризуб, і на тришулу індійського Шіви. Присвячену йому – за арійською традицією – “косу”-кешаву (споріднену з “оселедцем” наших козаків-”косаків”) ховає сікхська чалма...

А ось Дарбар Сагиб (“Золото Господа”) – оздоблений листовим золотом храм, у проміннях спекотного сонця. І “Сходини народження-й-смерті”, що ведуть до підземного водоймища у Гоіндвалі Сагибі; сходини, вкриті магічними знаками – подібними до нанесених аріями на гробниці й стели із курганів української Наддніпрянщини...

Ще от: перевізчик жене човен із людьми через річку, відштовхуючись жердиною від перепалених кісток – що за віки встелили, напевно, все дно. А на березі палахкотять багаття: палять чергових небіжчиків. Поряд кинуто човноподібні ноші; на деяких сохне випраний після трупоспалення одяг. Його господарі, поховавши вже (у річці, після нищівного вогню) останки своїх друзів та родичів, тут же купаються... Небіжчик як і човен прадавньою індоєвропейською мовою – наус. Звідсіля й Навський або Мрецький Великдень слов’ян; тепер його подекуди сполучають з Рахманським. А рахмани (ті ж самі індо-арійські брахмани) – то “наші пращури, найкращі із будь-коли бувших людей. За давніх давен пішли вони з України за Синєє море, там і донині живуть...”

Так воно й є! Що ж до вогненого стовпа АВАТАРА: поживемо – побачимо.

Жити нам довго, нащадкам же – вічно. Бо ми, рід людський, того варті.

Тож: Будьмо!

--------------------------------------------------------------------------------
Ілюстрації

Висока Могила біля с.Старосілля Велико-Олександрівського р-ну Херсонської обл. перед початком і кінцем археологічних розкопок. Березень – липень 1972 року.

1-2. До 4, 22 розділів І повісті та 4, 20, 22 розділів ІІ повісті.

ШИВА та Шилов (ліворуч внизу). Делі, Індія; листопад 2000 р.

3. До PS II повісті.

Ю.О.Шилов на археологічних розкопках останніх курганів навколо Високою Могили біля Старосілля. Вересень 1994 року.

4. До тих же розділів.

СВЯТИНІ ЗЕМЛІ УКРАЇНИ

Ю.О.Шилов з Д.І.Богдановим (внизу праворуч) біля центрального вівтаря на вершині Кам’яної Могили під час зйомок фільму “До Різдва, до Потопу”. Вересень 1999 року.

5–6. До розділів, 23–25 ІІ частини.

А. В. Єрмаку – народному депутату України, голові Всеукраїнського Товариства Нестора Махна “ Гуляй-Поле” – моя щира подяка за сприяння у написанні й виданні “ Святинь” .

академік Ю. Шилов

Віддруковано в АТ “ Миронівська друкарня”

08800 м. Миронівка, вул. Леніна, 48

Зам.